Він звів на мене погляд червоних очей і перепитав:
— Собаку? Якого собаку?
Я розумів, що пояснювати буде довго, тож відрубав:
— Ти мене шукав?
Це питання неначе з силою штурхнуло його, і він зник. Я списав цей випадок на погоду: буря, вітер приносить усіляких пришелепкуватих. Біля мене на стільці лежав таблоїд, і я проглянув заголовки. На першій шпальті було: «Другий шлюб Брітні недійсний!» Це більша частина шпальти, а в кутку — шматочок допису про британського заручника в Іраку. Його викрали разом з двома американцями, яким уже відтяли голови, а його доля буквально висіла на волосині. Родина заручника благала Тоні Блера про допомогу. Не встиг я перегорнути на третю сторінку, де стаття продовжувалась, як червоноокий повернувся з великим віскі в тремтячому кулаці. Він сказав:
— Вибач, дядьку. Мені, ну, треба було докупи зібратися.
Його всього бив дрож. Якщо це він уже «зібрався докупи», то хай Бог милує бачити його в незібраному вигляді. Я вирішив змінити паб — таке враження, що все місто, хай йому всячина, вже знає, що мене можна знайти в «Ґаравані». Особливо бентежила його подібність до мене. У такому стані я сам бував не раз, та й зараз — на відстані буквально склянки від того самого.
Чоловік простяг руку:
— Я Ойн Гітон.
Я потис. З його руки піт тільки що не капав; відпустивши, я насилу стримався, щоб не витерти долоню. Відчув у ньому товариша по нещастю, але природу цього нещастя знати не хотів, так що зібрався добродушно відмахнутися, коли цей Ойн сказав:
— Я такий, як ти.
Тьху, бляха.
Ніби мої думки прочитав. Я зібрався встати. Мені ну зовсім не треба цієї фігні, а якщо йому в житті так хріново, ну то шкода, звісно, не пощастило, але це ж усе-таки не мої проблеми.
Він сказав:
— Я був ґардом, і мене вигнали.
Я сів назад, і моя печальна кар’єра промайнула перед очима. Він запитав:
— Це ти політика вдарив — просто в рило?
Отак і почався мій славетний спуск у довгі роки, сповнені страждань.
Від думки про те, що я таке зробив, він аж засяяв — і то була перша на моїх очах його ознака справжнього життя. Я бачив, що в душі він порядний, дещо наївний, але йому — як це зветься? — притаманна доброта, якщо таке ще зустрічається у світі, де дурному весіллю поп-зірки приділяють більше місця в газеті, ніж тому, що людині можуть ось-ось відрубати голову.
Я сказав:
— Ну, я трохи шкодую.
Він був охочий зі мною погодитися й запитав:
— Що вдарив його?
— Ні, що не вдарив ще раз.
Він гучно, майже істерично заіржав, різко зупинився, уважно глянув на мене й запитав:
— А що в тебе з голосом?
Я був свідомий, що голос у мене якийсь більш горловий, ніж зазвичай, наче я гранітну брилу довго облизував, — і це мені останніми днями дуже докучало. Я сказав:
— Якщо викурити тисячу цигарок і випити достатньо кепського віскі, то це з дикцією чортзна-що робить.
Він розривався між сором’язливістю і таким собі захватом, що перебуває так близько до того, хто потрапив у... стрілянину. Цікавість узяла гору, і він запитав:
— А як воно, якщо можна про це спитати, ну... коли з тобою таке стається?
Що тут відповіси? Що страх як цікаво, а потім від тебе тхне поганим віскарем опівдні, тобто, як попереджали лікарі, починається посттравматичний синдром?
Я вирішив відповісти без зайвих подробиць:
— Це зіпсувало мені весь день.
Він кивав, наче міг це уявити.
Де там йому.
Додати я не мав чого, тож запитав:
— А чого ж тобі від мене треба?
Отримав нервову посмішку. Він зазирнув у склянку, тепер уже порожню, наче говорячи: «Як же так сталося?»
Мені знайоме це відчуття.
Він сказав:
— Ану ж бо я нам іще по одній візьму.
Я хотів, і було з ким — такий безсумнівний пияк зі мною сидів, ідеальна ситуація, — але мусив тримати себе в руках:
— Ні, мені не треба Маю вже йти.
Той був розчарований. Не такої відповіді він чекав. Сказав:
— Зможеш мені допомогти?
Він мені сподобався, але не настільки. Я відповів:
— Запишися на рехаб до «Анонімних алкоголіків», зателефонуй, у них там всі умови...
Він із жахом на лиці зупинив мене:
— Та ні, не з цим, Господи! Кілька днів вилежатися, трохи парацетамолу, від’їстися та дух перевести, і буду як новенький.
Я подумав: «Мрій, мрій, дурнику», — і почекав. Він випростався на стільці й сказав:
— Ось чого я від тебе хочу. Ну, знаю, ти знаходиш усіляке, справи розплутуєш.
Я міг би прочитати йому коротку лекцію, що він збирається купити фунт лиха з походом, але він побачив, що я зазбирався, і став мене благати: