— Джеку, мені потрібна мета в житті. У мене нічо нема, я тут здихаю. Якщо даси мені щось робити, я знову буду в формі. Мені просто треба, ну як його, сфокусуватись.
І знову я прийняв неправильне рішення. Треба було просто відпустити його назад за течією, але ж він прийшов до мене з такими очима, з таким воланням загубленої душі. Я сказав:
— Окей, загадаю тобі дещо для початку, і якщо вийде, то, може, і в іншому мені допомагатимеш.
Він схопив мене за руку, нетямлячись від вдячності:
— Ти не пожалкуєш!
Я вже почав жалкувати й зупинив його:
— Ти ж іще завдання не чув. Може, як почуєш, то так не дякуватимеш.
На його обличчі було написано передчуття дива. Це «Джеймісон» на порожній шлунок — дає ілюзію, що все буде гаразд. Я розповів йому про зникнення ньюкасльських собак і про те, що мене просили це розслідувати. Витяг записник, дав йому ім’я-прізвище замовника.
Ойн Гітон змінився на лиці: йому стало недобре, але не від бухла, а від гострого розчарування. Кілька секунд він перетравлював цю інформацію, а тоді ледь не плюнув:
— Йопть, собаки — ти що, хочеш, щоб я вонючих тварин шукав?
— Так я тобі пахучої справи й не обіцяв. І говорив про це, а ти ж мені сказав, що готовий на все. Ось тобі шанс довести.
Він заломив руки — я гадав, що такий жест буває лише в книжках, — і сказав:
— Ну гаразд уже, зроблю, а що, стрілятись через це?
Його так занесло, що він навіть не помітив жахливої іронії власних слів. У голосі відчувалася похмура покора долі, в очах стояла вся світова скорбота, тож я заперечив:
— Чуєш, ти ж мені, блін, не послугу робиш. Якщо маєш інше заняття — то будь ласка, не дозволяй мені стати на заваді твоїм кращим справам.
Він дуже стомився, поглянув на мене, як чотирирічний малюк, і сказав:
— Пробач, Джеку, я... я цим займуся.
Я дав йому свої телефонні номери, а коли він продовжив сидіти, сказав:
— Ну то берися до справи. Чи гадаєш, що розгадка сама з-за рогу визирне?
Підходячи до дверей, він сказав:
— Тепер я розумію, що вони мали на увазі..
Щоб уже відчепився, я спитав:
— І що казали?
— Що ти міцний горішок.
І не встиг я відповісти, він зник.
Прийшов бармен, став збирати склянки, запитав:
— Ще чогось принести?
— Ні, мені досить. А ти знаєш оцього, який щойно пішов?
Він витер стіл, сказав:
— Гітона? З ним треба обережно.
— Бо він п’яниця?
Він коротко реготнув і поглянув на мене, ніби міркуючи, чи я не жартую: мовляв, насміявся голий з босого. Відповів:
— Ну, воно-то так, але я маю на увазі, що він раніше в ґардах служив. Їх, гівнюків, тільки могила виправить.
П’яниця з жахливого бодуна стоїть на колінах перед хрестом і каже: «Боже, спустися, можна я трохи там побуду?»
ПІСЛЯ ПОХОРОНУ ДЖОНА ВІЛЛІСА ЙОГО РОДИНА ЗАКРИЛАСЯ ВІД УСІХ. Удома були батьки і його сестра Марія. Кілька днів до них підходили й дзвонили сусіди, приносили їжу, співчуття, але практично не мали що сказати. Те, як загинув юнак, — розп’яття — просто відбирало в усіх дар мови. Як тут втішити рідних?
«Йому вже легше».
«Час усе лікує».
«До різдвяних розпродажів лишається тільки сто днів».
Простіше було до них не ходити й не телефонувати, так що будинок поступово наповнився тишею. Марія була безутішна. Особливо погано їй було тому, що завжди почувалася ближчою до старшого брата Рорі, а той жив в Англії. Дівчині було дев’ятнадцять, у неї з’явилася перша автівка — вживаний «дацун» з великим кілометражем.
Марія з лиця не була великою красунею, і будь-який макіяж на обличчі лише кричав світу: «О, яка пересічна дівчина!» Але за кермом вона була в грі, почувалася поважною людиною. Навіть іноді здавалася собі симпатичною. Працювала в місцевій будівельній фірмі, і їй дозволялося брати скільки завгодно вихідних. Зранку в понеділок вона поїхала до Солтгілла, зупинилася на пляжному бульварі й дивилася на океан. Вона любила бурхливе море, шаленство хвиль було бальзамом для її зболеного серця. Якби вона подивилася в дзеркало, то побачила б дівчину на лавці — темноволосу, з божевільними очима. Дівчина дивилася на Марію пильно, навіть люто. Час від часу шепотіла: «Ти згориш у вогні, суко!»
Задзвонив телефон, і я відповів — то був мій повірений. Він сказав, що один місцевий аукціоніст питає, чи я не збираюся продавати квартиру. Першою моєю реакцією було «Ні, в жодному разі!», але почувши ціну, яку він пропонує, я ледь не сів де стояв. Перепитав:
— За квартиру?!
Не міг у це повірити.
Він сказав:
— Житло в центрі на вагу золота, безпрограшна інвестиція.
Усе моє заплутане життя я приймав рішення під дією моменту — зазвичай кепські. І тут сказав: