— Добре, давайте.
Він здивувався не менше за мене і спитав:
— Точно?
— Ні, звичайно, але все одно продаємо.
Я давно думав про великі зміни в житті. Якщо все буде по-старому, Ґолвей мене вб’є — ось уже майже вбив. То я й надумав податися в Америку. Уже багато років розповідав, як туди хочу, а тепер можу зробити це не без шику: поїхати кудись у Флориду, знайти там багатеньку вдову, засмагати.
Флориду саме накривав четвертий ураган, а я туди зібрався. Отак і живу. Спочатку подамся до Нью-Йорку, вдихну на повні груди його атмосферу, потім покочу до Веґаса, тоді ще на південь. Може, навіть у Мексику. Серце калатало, долоні спітніли, і я зрозумів, що мене просто захоплює думка про нове життя. Боже мій, як давно я ні над чим серйозно не працював! Я погляну на цю історію з розп’яттям для Рідж, може, розплутаю, а тоді рушу за океан, залишивши все лайно позаду.
Я дістав телефонний довідник, зателефонував турагенту, забронював виліт до Нью-Йорка з аеропорту Шеннон. Поклав слухавку й подумав: «Ну от, справді це робиш!»
І робив же.
З ким попрощатися? Більшість із тих, кого я знав, уже на цвинтарі. Я поглянув на годинник. Хотілося обмити цю шалену імпульсивну оборудку. У голові вихором крутилися думки. Кажуть, думка думку поганяє, а в мене вони розганялися до швидкості світла. Думки про політ, як доза кристалічного мету, наелектризували всю крихку нервову систему. Мексика, треба ще про неї подумати, бо я допіру прочитав «Гирло Тіхуани» Кема Нанна. Як він пише, там жахлива хрінь відбувається, і в мене виникало питання: чи буде це аж так різнитися від мого теперішнього життя?
І брати з собою треба мінімум речей. Моє добро можна скласти в конверт і вислати поштою.
По-перше, мені слід було поговорити з батьками загиблого хлопця — не хотілось, але якщо вже взявся, треба до них поїхати. Вип’ю кави — міцної, чорної, гіркої — і подамся туди. Коли не придумаю нічого кращого, висловлю співчуття. Звичайно, це їх несказанно порадує. Саме те, що треба: припреться якийсь незнайомий тип, скаже, як він їм співчуває, а потім почне розпитувати. От бляха, якби ж то я зараз пив! Після другої я вже й із задньою ногою осла міг би вести бесіду.
Отже, арифметика:
Потурбувати родину в скорботі = два великі «Джеймісони».
Бути гидким нишпоркою = багато, багато пінт чорного.
Нове життя на обрії = пляшка чогось швидкодіючого й смертельного.
Це божевільна логіка, але виправдання в тому, що я ірландець і для логічних ігор мій розум не призначений.
Почуття мої були змішані. І я подався на Кладдах.
Кладдах знає цілий світ завдяки формі перснів: дві з’єднані руки, а посередині серце з короною. Якщо носите перстень серцем назовні, то шукаєте пару, якщо досередини — все, на вас уже крапка.
Кладдах — унікальне історичне місце не тільки для Ґолвея, а й для всієї Ірландії. Тут громада людей жила практично ізольованим селом, майже окремо від Ґолвея, хоча до міста там дрючком докинути. Жили здебільшого з рибальства. Судна в них особливі, вагою десь від восьми до чотирнадцяти тонн. Чоловіки на них плавали далеко понад берегом, а коли поверталися, то жінки, які тим часом плели сіті, продавали вилов. На відміну від інших рибальських суден нашого краю, у цих відкрита палуба. Їх називають хукерами.
І, хоч як це трагічно, таке самостійне поселення припинило існування в 1934 році, коли їхні будинки позносили, щоб надати мешканцям так зване «більш відповідне санітарним нормам житло». Тоді слово «євроремонт» не використовували, але то був достоту той самий дух зміни й нищення, що так розгулявся сьогодні.
Але душа і воля справжнього Кладдаха все одно живі й досі, передавалися з покоління в покоління багато років, і навіть у цілком космополітичному місті кладдахці — це своя, виразно особлива порода.
От люблю я це місце.
Були часи, коли годування лебедів приносило справжню радість, і то не лише лебедям. Це була невід’ємна частина Ґолвея. І якщо поглянути в бік пірса Німмо, де океан вабить, кличе тебе до життя, то воно здається аж сяючим від радісних надій. На обрії маячать Аранські острови й спосіб існування, який ніяким боком не передбачає поспіху. Але зараз це вже не моя зона комфорту. Забагато сцен насильства пов’язані в мене з нею.
Я швидко пройшов це місце. Над водою вже сидів хтось і годував по черзі то лебедів, то собаку породи ґрейхаунд. Пес був не в найкращій формі — світив ребрами гірше за тінкера.
Я спитав:
— Як справи?
Чоловік не глянув на мене й кинув:
— Хочеш ґрейхаунда купить?
— Е-е, не зараз.
Він знизав плечима, мовляв, я багато втрачаю, і додав: