— Цей пес — переможець.
Еге ж.
Я затримуватися не хотів, але бувають такі дурниці, на які просто необхідно щось сказати, інакше почнеш вірити, що на світі справді панує хаос. Я й запитав:
— А чому ти сам його на перегони не береш?
Він гірко, з липким жалем розсміявся і сказав:
— Жінка моя собак не любе.
Може, ото вона собак у Ньюкаслі й покрала. Він додав:
— Але я сам її терпіти не можу, так що ми вроді як квити, нє?
Мені раптом спало на думку в нього запитати:
— А часом не знаєш, навіщо хтось міг би з різних будинків собак викрадати?
Мені здалося, що він не почув чи не завдав собі праці відповісти, аж тут він як крикне:
— Щоб жерти!
Отака, з дозволу сказати, пожива для розуму.
***
Я стояв перед будинком, збираючись із духом. Будинок був стандартний, маленький, занедбаний, дихав бідністю. Я це розпізнав, бо сам точно в такому виріс. Маленький садок доглянутий, кілька трояндових кущів стояли горді й незламні перед лицем найгірших вітрів північної Атлантики. Я вкинув у рота м’ятну цукерку. Якщо хочеш, щоб увесь світ знав, що ти випив, неодмінно таку з’їж. Одразу всім повідомиш: «Здрасті, а я тут перегар приховую». Хоч я й не пив, але старі звички відмирають повільно. От у «Шинн Фейн» запитайте.
Я постукав один раз, а потім до пари взяв ще цукерку.
Відчинив чоловік під сімдесят. Низький, з білим волоссям, чорними колами під очима й загалом виглядом невдахи.
— Містер Вілліс?
Він уважно подивився на мене:
— Так.
Я вже був зібрався зайти, коли він сказав:
— Я вас знаю.
Я почекав, гадаючи, чи не хрясне він переді мною дверима, але він коротко, якось конвульсивно посміхнувся, ніби його рот забув, як це робиться.
— Ви той, хто врятував лебедів.
І не встиг я щось на це відповісти, чоловік сказав:
— Заходьте, будь ласка.
Завів мене в темний коридор, потім тихо зачинив двері:
— Сюди, прошу.
Вітальня в ідеальній чистоті, на телевізорі — статуетка танцівниці фламенко, застиглої в складному па, — напевне, привіт із кращих часів. У скляній вітрині стояли призи, фотографії й рівний ряд «Reader’s Digest».
Він показав мені на крісло:
— Зараз гукну дружину. Вам кави, чаю чи, може, чогось міцнішого?
Я відмовився, хоч і не без зусилля. Помітив посеред вітрини сріблясту фоторамку й підійшов ближче. На знімку було троє: двоє молодих чоловіків і дівчина. Я впізнав загиблого, а дівчина, певно, його сестра Марія... хто ж третій? У голові промайнув рядок Т. С. Еліота... щось таке про третього, який завжди йде поруч. Хлопець був рудий, але помітно схожий на інших двох — отже, напевно, їхній брат. Я пробурмотів:
— Є ще один брат?
Як це його Рідж не помітила? Треба цього брата теж перевірити.
У домі стояла якась бентежна тиша. Батько повернувся з жінкою, в якої вигляд був ще пригніченіший, ніж у нього.
Горе її просто зім’яло, пригнуло до землі. Вона простягла мені руку і сказала:
— Приємно познайомитися.
Господи!
Я пробурмотів якесь кліше про важкість їхньої втрати, і вона кивнула. Я краєм ока зловив її погляд і страшенно пошкодував про це. Якщо є щось по той бік болю й муки, то ось там жінка й перебувала. Так ми втрьох і стояли знічено, не знаючи, що робити далі.
Тож я спробував почати розмову:
— Вибачте, що втручаюсь, але я намагаюся з’ясувати обставини... того, що сталося з Джоном...
Ніколи в житті я не зміг би дібрати слово: смерті, загибелі, вбивства? — усе це звучало дуже різко.
Замість того щоб розпитувати, хто мене уповноважив, жінка сказала:
— Ми вам дуже вдячні.
Напропаще я запитав, чи можна подивитися його кімнату, і батько провів мене до маленького покою в глибині будинку. Сказав:
— Ми тут нічого не чіпали.
Звичайна кімната юнака: незастелене ліжко, полиці з журналами про машини, СD-плеєр і стійка з дисками. Я стояв там і гадав, якого дідька взагалі тут роблю.
За п’ять хвилин я підійшов до подружжя й запитав:
— А який був Джон?
Отримав потік ніжностей. Джон був звичайним собі хлопцем — грав у футбол, працював на СТО, мав багато друзів.
Відчинилися двері, в дім зайшла дівчина. Я одразу зрозумів, що то їхня дочка, — вона була на тому фото, яке я бачив. Професійного детектива не обдуриш.
Мати сказала:
— Ми залишимо вас із Марією. Вони з Джоном були дуже близькі.
Коли батьки, човгаючи, вийшли, дівчина подивилася на мене й запитала:
— А яке вам до цього діло? Ви знали Джона?
Я сказав, що не знав, але оскільки в ґардів не дуже виходить розслідувати справу, то я хотів подивитися, чи не зможу допомогти.
Дівчина подумала й запитала:
— Вам заплатили?
— Ні, але...
Вона не сердилася, просто не розуміла: