— Отже, ви — просто хороша людина, ходите і всім допомагаєте, відновлюєте справедливість, так чи що?
Не встиг я будь-що відповісти, вона сказала:
— Не пиздіть.
Я відчув ґрунт під ногами. Вже краще мати справу з агресією, ніж із ввічливим запобіганням, тож я відказав:
— А я гадав, ви раді будь-якій допомозі.
Вона з хвилину на мене дивилась, і бачене їй не дуже подобалось, а тоді сказала:
— А яке кому собаче діло, що ви гадали? Джона вже не повернути. Зробите мені послугу?
— Звісно, якщо зможу.
— Дайте нам, блін, спокій. Можете? Ідіть гратися в супермена до тих, кому не насрати.
Відтак вона провела мене до дверей, усім тілом говорячи: «Пішов геть!»
А коли я пішов, провела мене поглядом і кинула вслід: — І ще, містере Тейлор, м’ятні цукерки не допомагають. А то я не знав.
Повернувшись до квартири, я поставив альбом Тома Расселла «Road to Bayamon». Є там така гірко-солодка пісня про Вільяма Фолкнера в Голлівуді. Від неї мені кращого життя захотілось, і я поставив її на паузу. Зателефонував Рідж. Настрій у неї, як завжди, був ворожий.
— Що? — буркнула вона.
— Знаєш такого ґарда — Ойна Гітона?
Пауза: вона замислилася, чому я питаю.
— Так, знала. А що? — у її голосі так і бриніла злість.
— Його ж вигнали, так?
Вона зітхнула, а тоді:
— Так, із тим самим діагнозом, що й тебе.
Питати, з яким саме, не випадало, то я поцікавився іншим:
— А ґард з нього був як, хороший?
Вона помовчала і сказала:
— Його ж вигнали — то який він хороший?
Я хотів був накричати на неї, сказати, щоб не вийожувалась і скинула біле пальто, а натомість запитав (але міцно при цьому тримав себе в руках, мені це справді важко було слухати):
— А що він ще зробив крім того, що пив? Які були підстави для звільнення, якщо це не державна таємниця?
— Узяв хабар, звільнивши одного від відповідальності за п’яне водіння.
Я не мав що на це сказати, то вона додала:
— Мабуть, ти вважаєш, що це дрібниця і що з ним занадто різко повелися.
Та годі вже, подумав я і гаркнув:
— Ти чого за мене розписуєшся?
Потім перевів дух і запитав:
— А ти знала, що у Джона був брат? Я ходив до його сім’ї — батьків і сестри. Я серйозно вважаю — дуже сильно, от просто нутром чую, — що цього брата треба знайти. Можеш? Дізнатися про нього все.
Вона помовчала, потім запитала:
— Справді вважаєш, що це важливо?
— Сто відсотків.
Принаймні я завоював її увагу на кілька секунд, доки вона не роз’єдналася зі словами:
— Гаразд, а що мені втрачати?
Коли я поклав слухавку, то почувався неабияк задоволеним собою, бо цього разу саме я проштовхнув справу вперед.
Думаю, ви забули про мене.
Заручник Кен Біґлі в посланні Тоні Блеру за добу до страти
ЯКИЙСЬ ЧАС МЕНЕ ТУРБУВАЛА ПРОБЛЕМА, НА ЯКУ Я НАМАГАВСЯ НЕ ЗВАЖАТИ, МОВЛЯВ, ЯКЩО ЇЇ НЕ ВИЗНАВАТИ, ТО САМА СОБОЮ РОЗСОТАЄТЬСЯ.
Та де там.
Мій слух.
Телевізор доводилося вмикати на максимальну гучність, музику теж. А коли люди говорили зі мною, я мусив нахилятися дуже близько, щоб розуміти, що кажуть. Тобі стукає п’ятдесят — і все починає сипатися. Такий от життєвий факт. Очі були в порядку, але з моїм способом життя варто дивуватися, що я взагалі перебуваю вище рівня землі. Не раз і не два мені хотілось опинитися нижче.
Тож я взяв телефонний довідник, знайшов там спеціаліста з вух і записався, насилу чуючи, що каже адміністраторка:
Господи, якщо оглухну... а он я вже кульгаю... це ж яка старість дрімуча!
З Рідж таким ділитися не випадало, вона й так каже, що я її ніколи не слухаю. Я визнав це перед собою — на рідкість неприємне діло — і злякався. Я сам-один. Ірландський холостяк в усій своїй жалюгідній красі, обшарпаний і злий, побитий життям, аж пісок сиплеться.
Зате з планом.
Боже Всемогутній, у мене план. Моє фізичне існування зараз може накритися тазом, а у мене план. Правда, чудово? Ось я тут ледве на ногах стою, але замість дому престарілих у мене план податися до Америки. Як вам?
Можна було б сказати, що я не здаюся, демонструю силу духу перед лицем жахливих обставин, не бажаю лягти і скласти руки, приймаю бій. І кожен, хто мене добре знає, насолодився б таким вишуканим ходом думки, а потім сказав би: «Хрінь собача».
Ранок, оповитий відчаєм. По-ірландськи ми зітхаємо: «Och ochon...» Лихо мені, ще й з причепом. Я майже два тижні сидів у глибокій депресії. Не пив — звісно, не тому, що не хотів чи вважав, що це не допоможе, а не відчував у собі сил на так зване відновлення.
Між іншим дивився телевізор. Новини були шалені у своїй похмурості.
Кенові Біґлі відрубали голову. Не маю слів описати свої почуття щодо цього — десь так, як коли літаки врізались у вежі-близнюки. Така сама невіра власним вухам, огидний жах. Про меланхолію в нас кажуть «чорний пес» — от мені і снилися собаки, так, оті з Ньюкаслу. Вили, кусали мене за ноги, гавкали, щоб я зробив що-небудь. Увесь час дзвонив телефон. Я витяг його з розетки — а він, чесне слово, і далі дзвонив.