Літо майже скінчилось. У повітрі вже відчувалися гострі зубки ґолвейської зими; скоро рано темнітиме — і якби ж я тільки знав, що насувається пітьма ще іншого ґатунку. Але чулися мені просто звуки коледжу — як із сусідньої аудиторії. Ґолвей з тих міст, де звук розносить навіть легким вітром, як найтихіший шепіт молитов, що їх ти так і не вимовив уголос, — безгучних, але справжніх.
Я перемкнув увагу на Малахію. Ми перейшли до звичної, старої ворожнечі.
Не встиг я відповісти, як він мовив:
— Я провів хлопцеві останні обряди, ти знаєш? Помастив його єлеєм. Вони вважали, він уже все.
Певне, він очікував подяку, але я відказав:
— А це хіба не твоя робота — соборувати, втішати вмираючих і так далі?
Він уважно зміряв мене поглядом, ніби я його якось обхитрував:
— У тебе вигляд як у підігрітої смерті.
Я зібрався йти й кинув через плече:
— Це допомога.
Намагаючись витягти ще одну цигарку, він запитав:
— А стрільця знайшли?
Гарне питання. Нік ан Омере (по-англійськи Рідж, ґарда) казала мені, що одного з підозрюваних виключили — її переслідувача, на якого я думав передусім. Того дня він був у Дубліні. Так що лишалася жінка, Кейт Клер, сестра підозрюваного у вбивстві (вбили священника). Про неї я Рідж не розповідав. Усе було складно: я почувався відповідальним за смерть її брата, і якщо вона стріляла в мене, то я, хай йому чорт, не дуже й знав, що з цим робити. Також вона могла вбити когось іще. Я подумав, що коли очухаюся, то займусь нею.
Я сказав Малахії:
— Ні, головного підозрюваного виключили.
Його це не задовольнило.
— Отже, людина, яка стріляла в твого друга, і далі на свободі?
Обговорювати це я не бажав, особливо з ним, тож відказав:
— Усе ти помічаєш.
На тому він різко змінив тактику:
— Ти до матері на могилу ходиш?
Багато злочинів є в ірландському словнику, дивацтв, про котрі у Великій Британії навіть уголос ніхто не скаже, а тут — практично непробачних діянь.
Очолюють цей список:
Мовчання, небажання спілкуватися. Слід бути здатним триндіти, бажано без перерви. Сенс словесного потоку ролі не відіграє.
Не виставити всім напоїв, коли приходить ваша черга. Може, вам здається, що товариші не помітять, — а вони помічають.
Мати всілякі зазнайські уявлення щодо свого буцімто місця в суспільстві.
Не ходити на могили рідних.
Є й інші — наприклад, говорити з випендрьожним акцентом, не любити герлінг, дивитися ВВС, — але то вже другий сорт. Таке можна ще відіграти назад чи пробачити, але якщо у вас злочин першого сорту — ви кінчена людина.
Я спробував відповісти:
— Вір чи ні, а коли навідуєш у лікарні хлопця, з якого решето зробили, то чомусь висунутися на цвинтар складніше, ніж тобі може здатися.
Він відмахнувся:
— Це ганьба!
Сьогодні національна ганьба полягала в тому, що великі лікарні визнали: вони продають органи загиблих дітей без дозволу батьків. Навіть податкові махінації політиків нашої країни бліднуть у порівнянні. Уряд заявив, що «покотяться голови» — у перекладі «знайдуть цапів-відбувайлів». Спілкування з Малахією мені вистачило, тож я зібрався йти.
Він запитав:
— Як ти сприймаєш розп’яття?
Я розгубився. Це що, метафізичне питання? Відбувся готовою відповіддю:
— Як атрибут віри.
Бездарно, правда?
Ми йшли, йшли, обмінювалися словесними ударами і врешті дісталися до верхньої частини каналу. Зайшли під навіс якоїсь крамниці, коли впали перші краплі дощу.
Звідти виник якийсь чоловік, показав на знак «не палити» і гавкнув:
— Ви що, читати не вмієте?
Малахія розвернувся до нього:
— А ти що, не вмієш не лізти в чужі справи? Іди нахер.
Як я вже казав, не така релігійна відповідь, якої можна було чекати.
Мужик повагався і сердито потупав геть.
Малахія зиркнув на мене спідлоба і сказав:
— Коли в Північній протесташки розіп’яли якогось бідолаху, я думав, що це в них просто варіація отих звірств, які бувають у напіввійськових формувань. Гадав, це обмежується Північною.
Я спробував висловитися глибокодумно:
— Ніщо не обмежується Північною.
Він зібрався йти і сказав мені з огидою:
— Знову бухаєш! І чого я думав, що з тобою можна говорити як з нормальною людиною?
Я провів його поглядом: він крокував не поспішаючи, чухав голову, лишаючи позаду хмару лупи. Мені ніколи не спадало на думку, що те жахіття, про яке він зараз сказав, може якось пов’язуватися зі мною. І помилився. Як же я помилився.
Ну а щодо бухла — так, я майже знову почав пити. Коли в тебе бахнуть, то потім не дивно бухнути. А то ж як. Залізне виправдання. Крок за кроком я почав наново обходити своє місто. Як там Брюс Спрінгстін називав свій Нью-Йорк — «моє місто руїн»? Десь у глибинах мого розуму лежала насінина втечі — вибиратися, тікати к чортам, — так що я вирішив роздивитися місто від самого низу. Від самого дна.