Вряди-годи хтось стукав у двері, а я бурмотів:
— Ідіть нахер, я вже заплатив.
Коли людина так марить, врешті-решт завжди доходить до фантомного оркестру, як це описав Малкольм Ловрі. У мого була весь час одна мелодія по колу — «Run» від «Snow Patrol». Я молився: якщо помру (а це видавалося дуже ймовірним), щоб хтось грав її на моєму похороні.
От довбана пісня.
От довбане життя.
Але чи залишиться бодай одна людина, яка прийде зі мною попрощатись, оплаче? Жаль до себе, звичайно, провісник білої гарячки, і вже чого-чого, а жалю до себе в мене зараз було вище даху. Та й країна почувалася поганенько. Ми не могли натішитися першому олімпійському золоту за тридцять років, носилися з ним як дурні зі ступою. Ні, ну а що? І тут — у голові не вкладається — кінь не пройшов допінг-тесту. От чортова коняка!
Навіть для країни, де божевілля шанують, а шаленство в порядку речей, це вже було занадто.
Коли я нарешті набрався сил вийти з дому, тремтячи й ледве тямлячись від підозр, мені зустрілася якась жінка і сказала:
— Ви не знаєте, сьогодні благословляють собак?
Я вирячився на неї.
— Що?!
По-моєму, вона гадала, що мені слід це знати, тож терпляче пояснила:
— У монастирі кларисок проводять особливий обряд благословення собак.
На це існує сотня варіантів відповіді, усі або саркастичні, або з кепським каламбуром, але я тільки й відказав:
— А-а.
І замислився, чи стало безпечніше жити собакам Ньюкаслу. Чомусь сумнівався.
Пішов до «Ґаравана», і не встиг бармен налити мені те, що завжди, я сказав:
— Чорну каву й мінералку. «Ґолвейську ірландську», якщо у вас є.
Батько мій у труні перевернувся б, якби дізнався, що доведеться купувати за гроші воду на острові, нею ж з усіх боків оточеному, який більшу частину року з усієї дурі поливає дощем.
Якщо в бармена був якийсь коментар з приводу моєї довгої відсутності, він лишив його при собі.
На сьогодні я записався до лора й підготувався до поганих новин, відповідно вдягнувшись.
Як саме?
Скромно, в чорне.
Я вдягнув свій костюм для похоронів, який купив у благодійній крамниці. Заношений до блиску.
Кресент у Ґолвеї — це наша відповідь Гарлей-стріт5. Що можна перекласти: гроші, дуже багато грошей. Будинки — суціль пам’ятки, у плющі й розпаді, з меморіальними дошками і табличками на фасадах. Титулів на кшталт «доктор» ніде нема, всі «містери», що означає консультанта і передусім вказує: візит влетить у грубі гроші. Як то кажуть у місті: «За отакого “містера” платити неміряно».
Оці старі, покришені будинки — останній форпост міста посеред свавілля забудовників. Ті оточили його, вичікуючи нагоди: може, хтось помре в родині, хтось збанкрутує — отоді й знайдуть дірочку, пролізуть, запропонують золоті гори і занесуть нову ділянку до свого портфеля.
А тоді к хрінам випотрошать, і — опача! — ось вам новий комплекс розкішних квартир, які з кожною наступною покупкою стають дедалі потворнішими.
Мені подобалися ці будинки, які вони поки що: коридори, де гуляють протяги, високі стелі, цвіль по кутках, сирість, що повзе стінами вгору, підлоги, які викликають найгірші підозри, ну а труби такі, що про них краще взагалі не думати. Щоб їх поміняти, треба зірвати добрий куш у лотерею. І холодно там — завжди мерзнеш. Дивний факт: чомусь багаті англо-ірландці завжди тримають такі будинки, де можна яйця відморозити. Оце тому вони, мабуть, і ходять весь час у непромокальних куртках від «Barbours» і товстих вовняних шарфах, ну і звісно, весь час їздять полювати на лисиць.
Містер, до якого записався я, називався містер Кітінг. Був у твідовому костюмі — ці білих халатів не носять — і ставився до мене з легкою зневагою, яка межувала з сарказмом. Він зробив цілу низку аналізів і, ну от клянуся, як і лікар, що обстежував Коді, прицокував язиком — а я гадав, такі звуки люди видають лише в романах П. Ґ. Вудгауза.
Нарешті він все продивився. Взявся за підборіддя й запитав:
— Ви коли-небудь отримували удар по голові?
На якусь шалену мить мені здалося, що він мені погрожує, але потім дійшло, що просто запитує.
Я... і удар по голові. Боже, ти знаєш, скількома способами це бувало.
Я сказав:
— Раніше грав у герлінг.
Він чи то всміхнувся, чи то пирхнув:
— І, звичайно, як справжній мачо, шолома не вдягали?