Тьху, та нам насилу на ключки вистачало. Шоломи? Та щас, блін.
Він сказав:
— Можу направити вас на томографію, але я практично не маю сумніву в правильності попередніх висновків, — ненадовго замовк, ніби я мав би здогадатись. І продовжив: — Ваше ліве вухо через травму або просто вік має ознаки дегенерації, і то дуже швидкої. Невдовзі ви повністю оглухнете на цей орган.
Дегенерації.
От блін, слово ж яке жахливе.
Лікар почав щось писати.
— Ось тут прізвище дуже гарного спеціаліста зі слухових апаратів. Він вам добере.
Я прислухався, намагаючись проникнути в сенс його слів:
— Мені буде треба носити слуховий апарат?
Тепер уже він усміхнувся:
— У цій сфері техніка пішла далеко вперед. Найновіші моделі практично непомітні.
Легко йому казати.
І на тому все й закінчилося.
Він сказав:
— Моя секретарка організує оплату.
Ну звісно. Оце я якраз без перешкод почув.
Коли я вже підходив до дверей, він додав:
— Якщо раптом захочете знову займатися герлінгом, вдягайте шолом.
Я не втримався й відказав:
— А вам не здається, що мені вже пізнувато?
Я зустрівся з Ойном Гітоном. Вигляд у нього був навіть іще більш розхристаний, ніж попереднього разу, а спирт аж просочувався крізь шкіру затхлим запахом, що вганяв у відчай.
Почав він так:
— Я цими собаками займався, ну, день і ніч.
Аякже.
Я уважно дивився на нього. Це було наче погляд у дзеркало: багато днів я сам перебував у такому кепському стані. Ми сиділи у кав’ярні в провулочку біля церкви францисканців. Господарем закладу був росіянин, котрий викупив його в баска. Виникає питання: а де поділись ірландці? Може, ми й забагатіли, зате опинилися в меншості. Скоро в Ірландії буде вже мільйон неірландців.
Гітон узяв чорну каву, я — лате: пінисте молоко під виглядом кофеїну.
Гітон пробував піднести чашку до губ, але руки в нього занадто трусилися. Сказав:
— Треба було мені спочатку освіжитися.
Тобто підлікуватися, остограмитися чи, менш фігурально, похмелитися — слова, що камуфлюють розквіт смертельно небезпечної фази алкоголізму.
Він сунув руку в кишеню й запитав:
— Джеку, ти не проти?
Витяг маленьку пляшечку «Падді» й посунув до мене. Пляшечка, всередині якої колихався мій смертний вирок, здавалася такою безневинною. Я відкрутив кришку, позирнув на власника, який не зводив з неї очей, і налив йому в чашку. «Падді» — один з найміцніших сортів віскі, і від запаху просто дух забивало. Я підніс чашку йому до губ, і він зміг набрати в рот половину, потім пішли корчі: похлинувся, закашлявся, ковтнув решту одним духом, скривився. І нарешті спромігся вимовити:
— Здається... здається, воно в мені втримається.
Насилу, та втрималося.
А тоді за кілька хвилин, як у нас кажуть, море перемінилося.
Це було як чудо — тільки від лукавого, темне, зовсім не від світла. Очі в нього припинили сльозитися, обличчям розлився рожевий рум’янець, а руки більше не витанцьовували джигу. Ойн Гітон фізично перемінився: розправив плечі, навіть на губах з’явився трохи зухвалий вираз. Але я розумів — Боже мій, як же добре розумів, — наскільки це ненадовго.
Я почув його питання — наполегливе:
— Ти оглух чи що?
Саме так.
Я перепитав:
— Що?
Він зітхнув:
— Я двічі звертався, а ти не відповідаєш.
Якби я розвернувся до нього правим вухом, то чув би краще, тож так і зробив.
— Ану повтори ще раз.
Демонстративно повільно він вимовив:
— Про справу, яку ти мені доручив. У Ньюкаслі викрали ще двох собак.
У його словах бринів сарказм.
Якщо він хотів зі мною позадрочуватися, то час обрав правильний.
Я гаркнув:
— А ти що робиш? Господи, ти ж був ґардом, а крадія собак зловити не можеш!
Він покотився зі сміху. Оце таке з людиною «Падді» робить. Затинаючись, відказав:
— Мені... мені... треба трохи часу, щоб розгребти своє лайно.
Я не збирався це ігнорувати й сказав:
— Якщо тобі складно, я пошукаю кого-небудь іще, від кого так перегаром не несе.
Я його образив, і мені було не шкода, от, бляха, ні крапельки.
Він спробував виправдатися:
— Я займаюся, Джеку. Чесне слово, ось тобі хрест святий, я зможу, я тебе не підведу.
Я кинув на стіл кілька купюр, він подивився на них, а я сказав:
— Це за каву.
Очі в нього стали як у скривдженої дитини, і він запитав:
— А може, мені б трохи підйомних?
Без вагань я відказав:
— Щоб ти пробухав? Принеси мені результат — отоді подивимось.
Коли я зібрався йти, він мовив:
— Та ти, дядьку, злий.
Я посміхнувся:
— Це ще, друже, в мене хороший день.
І потім запала тиша... Ні з того ні з сього мене огорнуло моторошне мовчання — ніби все на світі зупинилося. Спочатку я подумав, що це наслідок огляду вуха, якийсь запізнілий шок чи що. Але ні, тиша стала абсолютною — таку, за описами очевидців, люди чують перед катастрофою. Я не чув зовсім нічого. Ішов, а не чув власних кроків. Я стривожився, але ще не запанікував. І тут...