Краєм ока вона бачила спалах вогню. Зайнявся він у кутку кімнати, поповз угору стіною, але коли вона озирнулася до нього, то зник. Коли таке відбувалось (а ставалося це дедалі частіше), вона зазвичай дивилася на людей навколо, на їхню реакцію. Не могла повірити, що вони цього не бачать, — але справді ніхто, крім неї, нічого особливого не помічав. Це тільки підтверджувало: пітьма обрала її. Тільки вона може чути темний сценарій, лихий план помсти і виконати його.
Від вогняних видінь серце билося частіше.
Пригадала, як вилітали в Ірландію літаком компанії «Aer Lingus», і стюардеса питала, чи вони зібрались у відпустку. У кутку салону горіло полум’я — що, ніхто більше його не бачив? А дівчина тоді всміхнулась і відказала: «Так, родинна поїздка. Буде гарно, як у старі добрі часи, — і через паузу додала: — Наша мама вже там».
Стюардеса подумала, як приємно зустріти таку дружну родину, і пообіцяла: «Ви полюбите Ірландію».
Дівчина відірвала очі від пекельних вогнів, які загорялися понад крилами літака, й відповіла: «А вона — нас».
Найтяжчий біль — втрачати дитину.
Я МІГ БИ ВЗЯТИ ТАКСІ ДО ЛІКАРНІ, АЛЕ ХОТІВ БОДАЙ ТРОХИ ЗАТРИМАТИ НОВИНИ, ЯКІ БОЯВСЯ ПОЧУТИ.
Коді прийшов до мене, щоб стати напарником у розслідуваннях, і являв собою суміш наївності, псевдоамериканської зухвалості й надокучливості.
І сталося неймовірне. Ненавиджу починати життя заново, але, бляха, ми здружились. Я полюбив цю дитину. Дратував мене він як сто чортів, а при тому іноді витворяв щось таке, що в мене серце заходилося від зворушення: наприклад, купував мені дорогущу шкіряну куртку. Вона була на мені, коли в нього стріляли, спереду всюди була кров. Я спалив її.
Одного пам’ятного дня ми пішли на матч із герлінгу, купили шарфик команди, репетували, як банші, потім наїлися від пуза і наприкінці того прекрасного дня тільки що не обійнялися.
Зі мною тоді було таке, що траплялося ой як рідко — я був щасливий.
Але mo croi briste — серце моє розбите.
Сформулюю так: кого ірландські боги хочуть знищити, тому дають крихту радості. Принаймні мене вони регулярно доконують саме в такий спосіб.
Кілька людей питало, чи він мій син. Я страшенно радів і почав саме так його і сприймати. Шанс мати сім’ю, мрія, яку я навіть сам собі забороняв.
Коли снайпер прострелив у ньому оті кілька дірок, він пропалив у моїй душі такі наскрізні рани, які вже ніколи не загояться.
Я все ходив і ходив по колу, гадаючи, чиїх це рук справа. Тип, який переслідував Рідж, а я його викрив, мав вагоме алібі; Кеті Беллінгем, дружина мого найкращого друга Джеффа, безумовно, мала мотив — через мене загинула їхня трирічна дочка, — але зникла, і шукати її я не поспішав. Третім варіантом була Кейт Клер, сестра Майкла, який, імовірно, відрубав голову отцю Джойсу і за яким я йшов до самої брами пекла. Один із найжахливіших моментів тут полягав у тому, що Майкл Клер мені насправді подобався, і, Господи Боже мій, ставши в дитинстві жертвою священника-збоченця, він і так довго й тяжко мучився, доки не вчинив самогубство. Кейт, як виявилося, полетіла кудись на Далекий Схід, і наразі місце її перебування лишалося невідомим.
По правді, мені вже було все одно, хто саме стріляв. Я просто хотів, щоб Коді до мене повернувся, а тоді я б уже зайнявся тим стрілякою, ким би він, сволота, не був. І зайнявся б епічно й біблійно.
Я дістався до лікарні, серце майже вискакувало з грудей. Підійшов до палати, зустрів медсестру. Вона вже знала мене на лице за щоденними відвідинами, навіть називала на ім’я. Почала:
— Ах, Джеку, мої співчуття...
У мене голова пішла обертом, і не встиг я перевести дух, як підійшла якась пара, і медсестра сказала:
— Це батьки Коді.
І вигляд у них був ще той — жахливий вираз повної невіри власним очам.
Чоловік, під сімдесят, у гарному костюмі, з перекошеним від гніву обличчям, прогарчав:
— Це ти Тейлор?!
Я кивнув, мене й досі хитало після перших слів медсестри.
Він плюнув мені в лице:
— Сволота, через тебе нашого сина вбили!
Дружина відтягла його й повела кудись коридором, а той усе кричав:
— Щоб ти горів у пеклі!
Запала важка тиша — таке повне безгоміння, коли людину проклинають жахливим прокльоном. Усі присутні завмерли в непідробному шоці.
Ноги в мене затремтіли. Не ледь помітним дрожем, а повноцінним, після якого ноги взагалі підкошуються.
Наступна година минула як у тумані. Може, я просився поглянути на Коді, але точно не пам’ятаю. З незрозумілих причин опинився в кав’ярні внизу: переді мною — чашка кави, а навколо — повний відчай.