— З вами все гаразд?
Я поглянув і побачив жінку років під п’ятдесят, з добрим поважним обличчям, довгим темним волоссям, великими очима і (просто дивно, як розум не припиняє працювати на певному рівні) з легким акцентом. Англійська не була її рідною мовою.
Я запитав, майже осудливо:
— Ви не з Ірландії?
Вона злегка всміхнулася:
— А вам потрібна людина з Ірландії?
Блін, що це за фігня? Я сказав:
— Мені ніхто не потрібен.
На мить здалося, що вона ось-ось торкнеться моєї руки — то була б жахлива помилка. Натомість вона промовила:
— Вам погано. У вас хтось помер?
Мій найдавніший товариш, гнів, уже стояв у бойовій стійці. Я спустив цього собаку і гаркнув:
— А ви, блін, хто така?! Дайте мені спокій.
Вона встала і промовила:
— Мене звати Джина. Я відчуваю, що ви хороша людина, і хочу вам допомогти, — і посунула до мене візитівку.
Я відказав:
— То відчуйте й таке: я хочу, щоб ви відчепилися.
Вона так і зробила.
Хтозна-чому — мабуть, у нападі божевілля — я сунув візитівку в кишеню.
Потім вийшов, поливав сильний дощ. Я буркнув собі під ніс:
— Ну й добре, може, застуджусь і здохну нахер.
Просто за парадними дверима лікарні стояла непроникна хмара справдешнього диму. То був не туман, ні — курці збилися докупи, як налякані прокажені. Ось уже рік як заборонили паління, і такі групки ізгоїв суспільства стали звичним видовищем: мерзнуть узимку, сміються влітку — якщо ірландське літо взагалі гідне цієї назви.
Виникло нове явище, яке отримало назву «нікотиновий роман». Курці заводять розмови; залежність їх об’єднує, і соціальні бар’єри, подолання яких за інших обставин забрало б значно більше сил і часу, розчиняються буквально як дим. Такий флірт отримав назву «слірт» — із першою літерою від слова «сигарета».
Я поліз у кишеню по цигарки, згадав, що вже не палю, та й не п’ю теж. Ні, я був надто зайнятий тим, що вбивав усе мені небайдуже.
Якби хтось із курців помітив мій жест і пригостив — я б, мабуть, не відмовився. Стояв і дивився просто на «River Inn» по той бік вулиці. Пішов.
Був уже біля хвіртки, збирався вийти з території лікарні, коли почув:
— Джек?
А тепер, бляха, що?
Чоловік за тридцять, одягнений добре, але неофіційно, приємної зовнішності, проте якийсь ніби сторожкий. Оце і ввімкнуло мені пам’ять.
— Стюарт?
Мій колишній дилер. Його взяли, посадили на шість років, потім він найняв мене розслідувати загибель своєї сестри — ту історію вважали нещасним випадком. Справа стала однією з найгірших у моєму житті і спричинилася до того, що загинула Серена Мей, дівчинка з синдромом Дауна, дитина Джеффа й Кеті.
Він усміхнувся мені, але без тепла. Мабуть, якщо людина відсидить, навряд чи до її характерних рис після того належатиме привітність. Коли я навідував його у в’язниці, у нього був вибитий зуб — і це лише те, що видно сторонньому. Я звернув увагу, що зуб він вставив. А очі — коли я зустрів його вперше, вони були повні енергії, а тепер нагадували политий водою граніт.
Він запитав:
— З тобою все нормально? У тебе такий вигляд, наче хтось помер.
І що на це казати? Впасти йому під ноги й заревти, як дитина? Вдати скелю непорушну і сказати: «А, пусте!»
Я відповів:
— Люди весь час помирають.
Він замислився над цим і сказав:
— У мене нова квартира, трохи далі отам. Не хочеш зайти, посидіти?
Трохи помовчав і додав:
— Чи кави випити?
Хто тільки не знав про мої стосунки з алкоголем! Я відповів:
— А чом би й ні?
І ми пішли в бік церкви Святого Йосифа. Не встигли заговорити, як повз поволі проїхала машина ґардів і копи зміряли нас холодними поглядами.
Стюарт подивився вслід їм, а потім сказав:
— Не дадуть пройти спокійно.
Амінь.
Його квартира була біля «рогу Кука». У тамтешньому пабі, майже пам’ятці Ґолвея, у вікні стояла табличка «ПРОДАЄТЬСЯ», але де її нема?
«Ріг Кука» — то буквально центр, де перетинаються три дороги. Можна пройти по Генрі-стріт, з обох боків лепече канал, можна повернути й піти на північ до Шанталли — ця назва буквально перекладається як «стара земля», там і зараз живуть одні з найкращих і найщиріших людей, яких тільки в житті можна сподіватися зустріти. Або ж можна рушити моїми слідами назад до лікарні. Був і четвертий варіант, тільки ніхто ніколи про нього не казав; ще один шлях — дорога на Солтгілл. Багато років тому вона вела на пагорб Тейлора (не мого родича), де мешкала еліта. Хто мав гроші чи амбіцію, селився там. Так що народ ніколи про те місце не говорив, якщо не йшлося про гроші й амбіції. Проте часи змінювались, і паб «Кук» уже був готовий відчинити двері всім мислителям, які раптом зацікавилися тим, що завжди називали бідняцькою частиною міста.