Гадаєте, жартую?
На цій ділянці самих тільки благодійних крамниць було три.
Ми зайшли в простий двоповерховий будинок, він відчинив двері на першому поверсі й сказав:
— Вітаю в моїй скромній оселі.
Я ніколи не вірив, що люди справді вживають такі кліше. А далі що буде? «Мій дім — твій дім»?
Я бачив будинки й квартири всіх можливих форм і типів, серед них чимало порожніх — від бідності і/або недбалості. Чорт, та я сам у такому виріс. Меблів у нас і так було півтори речі, а однієї особливо холодної зими ми спалили в грубці кухонні стільці.
Думаєте, я веду мову про Ірландію якогось минулого століття? Якби ж то. Мій батько тяжко працював, але іноді роботи просто не було. Мати здавала його найкращий і єдиний костюм у ломбард. Той ломбард і зараз стоїть на Квей-стріт, у наймоднішому районі в нашій багатій і блискучій громаді.
Такої порожньої квартири, як у Стюарта, я ще не зустрічав ніколи — камеру Томаса Мертона бачив на фотографіях. Один стілець із твердою спинкою, крихітний диван і дві цитати в рамках на стіні.
Моя реакція Стюарта повеселила:
— Пусто, еге ж?
Я видихнув і спитав:
— Це ти в’їжджаєш чи виїжджаєш?
Він розвів руками:
— В’язниця вчить багато чого — наприклад, бути готовим до жорстокості, спрямованої на кого трапиться, і це просто оборона; і ще важливіше, вчить, що не мати нічого — це добре. Я ось уже певний час вивчаю майстрів дзену і наближаюся до чистого спокою.
Я хотів якось його піддражнити (мовляв, як до чистого спирту), але не став. А вголос мовив:
— Про дзен я знаю зовсім трохи.
Він почекав, тож я ніяково сказав:
— «Спочатку екстаз, потім прання»6.
Він розсміявся, і в цьому сміху вже з’явилося трохи теплоти:
— Ти у своєму репертуарі, Джеку. Типово твій вибір.
Я б посперечався, але, правду кажучи, просто не міг пережити те, що сталося з Коді. У мене стояв перед очима його образ, як він давав мені візитівки з нашими прізвищами і все його обличчя світилося ентузіазмом та бажанням мене порадувати. Мене пробив дрож, я затрусився всім тілом.
Стюарт сказав:
— Ого, дядьку, ну тебе й притисло. Сідай-но, я тобі зараз щось принесу.
Я сів на твердий стілець, ну звісно — простота в усьому, а Стюарт з’явився зі склянкою води й двома таблетками.
— Випий.
Тримаючи їх на долоні, я сказав:
— А я гадав, що ти вже наркобізнесом по горло ситий.
Він не став звертати увагу на цю образу. Жестом звелів мені випити — я так і зробив. Він відповів:
— Я справу залишив, але трохи... необхідного маю. Вийшов із в’язниці, але це не означає, що я колись від неї звільнюся. Прокидаюся вночі, обливаюся потом: я знову там, і якийсь жирний мугир болотяний намагається мені запхати в зад. Гадаю, навряд чи треба пояснювати, Джеку, що таке напади паніки.
Це має бути викарбувано на коннемарському камені. Отакий, бляха, дзен.
Задзвонив його мобільний, і він сказав:
— Мені треба відповісти. А ти просто спокійно посидь.
Як там воно в Біблії? «Будь спокійний і знай»?7
А знати — це, як кажуть американці, печалька.
Я відчалив кудись у білу порожнечу. Розум просто вимикається, тільки щось тихенько гуде в голові, а подивитися на себе збоку — побачиш характерний чавунний погляд.
Потім Стюарт повернувся, я поглянув на годинник: виявилося, минула майже година. Я вже заспокоївся, розпружився, забив на все великий болт; завдяки невідомій хріні від Стюарта мені вже нічого не боліло.
Я підвівся, підійшов до стіни, прочитав одну з цитат у рамках. Вона була ось яка:
Фундаментальна омана нашої дійсності — це уявлення про те, що я тут, а ти — десь там.
Автором цього вислову був якийсь Ясутані.
Я сказав:
— Глибокодумно.
Стюарт поміркував над цим, відтак сказав:
— Ризикую повторитись, але, по-моєму, тебе це теж стосується.
Ці таблетки, хай які вони були й для чого, працювали будь здоров. Я був розслаблений — це для мене таке саме чуже явище, як бути милим і люб’язним, — а в голові панувала ясність. Отоді лише я й зрозумів, наскільки мене обтяжували страх, горе й тривога за Коді. Може бути, що людина наскрізь просочена печаллю, занурена в журбу, є ходячим місивом меланхолії?
Отакий був я.
Я запитав:
— Чув колись про Крейґа Макдональда?
Стюарт просто мовчки на мене подивився.
— Він був редактором газети в Огайо, а потім почав писати романи, які стали бестселерами. Написав таку книгу про біль, аж зуби тягне, — сказав я.