Він трохи над цим подумав, потім сказав:
— Саме твоя книжка.
Я зітхнув:
— Читаючи таке, почуваєшся менш самотнім.
Він простягнув мені баночку з таблетками:
— Ось іще такі. Накотить — ковтнеш трохи цих красунь, і, ну, настане типу чіл.
Цей американський вираз він ужив з більш ніж тінню злості й роздратування.
Я сказав:
— Чорт, та ти мені здорово допомагаєш.
Він стенув плечима, а я ж хотів знати, то й запитав:
— А чому?
Він здивувався, за кілька секунд опанував себе і сказав: — Ти довів, що моя сестра загинула не через випадковість по п’яні. Я тобі зобов’язаний.
Цього я не бажав.
— Слухай, друже, ти мені заплатив, і чимало. Ми розрахувалися, ми квити, можна рухатися далі.
Він усміхнувся трохи печально і сказав:
— Може, ти моєї допомоги не приймеш, бо ти впертий, і взагалі. Ти весь час хочеш передавати у світ, що, мовляв, нікому нема діла до старого Джека Тейлора, ніхто йому не винен і він нікому. А я тебе по-іншому бачу. Ти мені подобаєшся. Звісно, іноді можеш дістати до печінок, бачить Бог, пелька в тебе чорна. Але підсумок такий, що ти рідкість, бо порядний. З вадами, і то, бляха, більшими, ніж багато в кого, але ти не холодний. І повір мені, після того як я відсидів у «Маунтджой», дуже добре знаю, як це — коли в людини крижане серце.
Оце так промову виголосив. Я зібрався йти:
— Ти мені даєш більше, ніж я здатний відплатити, але... дякую.
Він вручив візитівку:
— Мої номери. Захочеш поговорити чи трохи дзену — я тут.
Я не втримався і запитав:
— Ти й далі барижиш?
Його ці слова зачепили, він навіть смикнувся:
— Як я й казав, дядьку, пелька в тебе чорна. Ну а чи торгую? Таки так, але не наркотою.
Більше він нічого не сказав, тож я потис йому руку, порадував його цим та й пішов.
П’яниця і дилер — дружня спілка, утворена в мить сюрреалістичної душевної ніжності. Але що я про це знаю? Ніжність — не моя ділянка.
Я вголос пробурмотів:
— До чистого спокою...
Отакий дзен, малята.
А на тому хресті...
НАСТУПНОГО ДНЯ МЕНІ ЗАТЕЛЕФОНУВАЛА МЕДСЕСТРА, З ЯКОЮ Я ПОТОВАРИШУВАВ У ЛІКАРНІ, — РОЗПОВІЛА, КОЛИ Й ДЕ БУДЕ ПОХОРОН, І З РОЗУМІННЯМ І ТРИВОГОЮ ЗАЗНАЧИЛА:
— Містере Тейлор, може, краще б вам там не з’являтися.
Я не знав, що сказати: відчуття було таке, наче мені з маху дали в пику.
Вона квапливо пояснила:
— Його батьки, вони... е-е... вони вимагають, щоб вас... не пускали.
Я спробував якось зреагувати:
— Розумію.
Насправді я такого не розумів.
Медсестра була хорошою людиною, а ця властивість рідкісна так само, як проста люб’язність. Сказав їй:
— Дякую, ви дуже старалися допомогти.
Останні її слова були:
— Ми знаємо, що ви любили цього хлопця по-справжньому. Ми ж бачимо, як до багатьох пацієнтів ніхто не ходить, а ви щодня його навідували, і помітно було, що не з обов’язку. Боже вас благослови, містере Тейлор.
Ой бля.
Мені легше було б з неприкритою ворожістю. Якби вона поставила мені якийсь ультиматум, наприклад. Від доброти я просто розгубився. Та й вона помилялась: я до Коді ходив не лише тому, що його любив. Була там і чистої води провина, кожну мить вона мене мучила.
Я був у своїй квартирі, в руках тримав Стюартову пляшечку, і тут хтось постукав. Я поставив таблетки на стіл і відчинив.
Рідж.
Вигляд у неї був кепський, наче кілька днів не спала. Прийшла у формі. Я її часто бачив у прикиді ґарди, і вона в ньому особливо авторитетного враження не справляла — таке, як дівчинка в поліцейського грається. Очі були червоні, і від неї — що, не здалося? — несло перегаром.
Це Рідж?
Я сказав:
— Заходь.
Вона зайшла, ніби тягнучи на собі вагу всього світу. Сіла, як упала, на диван. Я запитав:
— Тобі, може чаю, кави, води склянку?
Відповіла не одразу. Мені здалося, мотнула головою. А потім вона сказала:
— Мені треба випити. Що в тебе є?
Вона мене роками діймала, що я п’ю. Нотацій дофіга начитала, скандалів наскандалила, а тепер хоче, щоб я їй налив?! Я не втримався й огризнувся:
— Ти хочеш, щоб я тобі налив?!
Вона печально відповіла:
— Ну а хто краще зрозуміє?
Рідж за ці роки наговорила мені багато гидоти, але оце мене пройняло так, що я навіть міркувати не хотів. Хтозна, що робити з Рідж, коли вона страждає.
Вона сказала:
— Мене ця смерть підкосила.
Отепер і мене, за її словами, «підкосило». Вона ж навіть не знала Коді. Я крикнув:
— Та ти навіть його не знала!
Вона випросталась і запитала:
— Кого «його»? Це не «він» — це сестра того хлопця, Марія.
Мій порожній погляд її розізлив, і вона майже закричала:
— Та розп’ятого хлопця! Ти вже й забув про нього, хоч обіцяв щось дізнатися. Ну та нехай, можеш розслабитись. Його сестру Марію спалили в машині. Упізнали тільки за правами й зубами. Все решта... все згоріло... к хуям, на попіл.