Логіка не відігравала тут вагомої ролі. Коли в людини ірландська віра, тяжке почуття провини й розлад особистості, вона готова до символів. Ідеєю фікс матері було розп’яття, домівка повнилася Христами, що корчились і звивались, усіляких форм та розмірів. А звідки взялася ця одержимість, знала тільки дочка. Вона раніше цього не розповідала, та й зараз не збиралася ділитися. Чоловіки ніколи не зрозуміють.
Дівчина підвелася. Вона стояла на колінах і молилася — не католицькому Богові, а цій новій темній силі, яка так наснажувала її. Підійшла до дзеркала, побачила, як на шиї блищить срібний хрестик, і краєм ока знову помітила знайоме полум’я в кутку.
Ух!
Коли подивилася на нього прямо, воно зникло.
Дівчина посміхнулася.
Хрест був кельтський, мати подарувала його на шістнадцятиріччя й сказала: «Ніколи не забувай про хрест».
Материна таємниця, істинна причина отих усіх хрестів, виразно пригадалася їй. Бачила це як сцену з кіно. Їй дванадцять, вона була готова весь час триматися за материну спідницю, і от якось увечері раніше повернулася зі школи й побачила, що мати плаче на кухні, а біля раковини стоїть порожня пляшка з-під хересу. Мати ніколи не пила, а в отакому стані вона пригорнула дочку й розповіла, що перед тим, як познайомилася з її батьком, мала зробити аборт. Сказала, це така жахлива мука, наче тебе розпинають.
Потім додала: «Кожним днем життя я розплачуюся за цей гріх». І вона міцно, до болю схопила дочку за зап’ястя й застерегла: «Якщо хтось по-справжньому тебе скривдить, то поквитатися з ним є лише один спосіб. Знаєш який?»
Дівчинка злякано мотнула головою, по щоках текли сльози. Мати крижаним голосом промовила: «Прибити його до хреста, як нашого Господа Бога прибили, і забивати цвяхи з усією пристрастю, яку Спаситель нам заповів».
У четвер увечері я вбив людину.
Принаймні я так гадаю.
Звичайно, я постарався як міг.
Я пішов у кінотеатр. Фільм — перепрошую, не буду, як американці, казати на нього «кіно» — так от, фільм «На узбіччі» розхвалювали просто до небес: Пол Джаматті з присоромленим виразом обличчя, типу як у мене, — Вуді Аллен нового відчаю. Але оце постійне пиття вина мене добивало. Я вино ніколи особливо не шанував — моє бухло повинне бути швидким і смертельним. Проте в роті стояв смак мерло, ну а з проблемним слухом, попри все dolby digital stereo, діалоги я чув через раз. Так що вийшов, не дочекавшись кінця.
Коли я виходив, касир запитав:
— Що, не сподобалось?
У нього було одне з таких ірландських облич, що на вигляд як варені: червоні щоки, губи як ті раки, бліда шкіра, — а акцент усе одно американський.
— Ні, занадто сподобалось.
Він подивився на мене красномовно: «Ну, старий, ти вже seafóid» («шафóдь», божевільний по-ірландськи). А сказав таке, наче в Кентуккі народився:
— Ну, на вкус і цвет, сам знаєш...
От блін.
Сіялася дрібна мжичка. Нічого особливого, просто нагадування, що перебуваєш у країні báisteach («баштех», тобто дощу). На мені був об’єкт інвентарний номер 8234, старе моє ґардівське пальто. Його, як і мене самого, вже і палили, і били, і ногами топтали, а воно все трималося, Я підняв комір і замислився, чи не взяти кебаб із собою. Біда в тому, що до нього треба зразу брати шість банок пива.
Зі мною порівнявся якийсь чоловік — високий, пивне пузо, часниковий віддих, запах «Ґіннеса» з усіх пор. Сказав:
— Ти Тейлор.
У голосі — тінь загрози, злості, і я розумів, що добром це не скінчиться. Щоб його почути, доводилося напружувати слух, хоч я не так уже й хотів знати, з яким гівном цей тип прийшов. Усім тілом він виражав щось зовсім недобре.
— Ну і?..
Він схилився до мене, напираючи всім тілом, і сказав:
— Дітовбивця.
Я спалахнув. Від будь-якої згадки про Серену Мей мене всього скручувало. Не встиг я відповісти, як він додав:
— А тепер і в тебе бідолашну дитину вбили.
Коді.
Я зупинився. До мого дому веде провулочок від Мерчантс-роуд, і я подався туди. Сказав:
— Я не знаю, хто ти такий, і знати не хочу. Я зараз навпростець додому, і якщо в тебе є розум у голові, ти за мною не підеш.
Я навіть голосу не підвищив — це справді небезпечна ознака, вона свідчить, що я наближаюся до тієї зони, того відчуженого місця, де не діють жодні правила. Мене заманювали в провулки найлихіші сволоти нашої планети, у такому місці мені вибили залізякою зуби. Останні кілька років я був «приймаючою стороною» всіляких побиттів і чого там ще, повалявся на запльованій землі, наотримував копняків по голові від усіляких мудаків. Злість, що розгорялася в мені після загибелі Коді, реакції на мене його батьків, у поєднанні з тим, що я не пив і не курив, сягала смертельно небезпечної позначки.