— Може, вам чаю, кави? Ну і ще в мене є «Джеймісон» і горілка.
Вона подивилася на мене, ніби питаючи: «У нас тут що, світський захід?» Уголос сказала:
— Сідайте, поглянемо, що ви з собою зробили.
Діяла вона ретельно. Промила, очистила рани, суто по-лікарськи погмукала, наклала шину на пальці правої руки.
— Ці пальці колись уже ламались, але я доволі певна, що зараз вони поламані знову. Хоча тут потрібно для точності зробити рентген, але мені не здається, що ви поспішаєте з цим?
Коли мої руки були акуратно перемотані білими бинтами, вона зробила крок назад і поглянула на свою роботу:
— Жити будете, але завтра ж сходіть до лікарні.
Я почувався дуже розслаблено, зовсім нічого не боліло, а ще я міг уповні оцінити її запах: вона пахла жінкою і ще чимось, що я визначити точно не міг, але мені воно сподобалося.
Вона поглянула на годинник — дуже тонкий «Ролекс» — і сказала:
— Отепер би я випила — горілки з тоніком. Завтра не на роботу, можу відлежатися.
Я б теж хотів із нею полежати. Це все Стюартові таблетки.
Вона спитала, чи сильно мені боляче, і мій внутрішній наркоман сказав: «Збреши як слід!»
Я і збрехав.
Вона дістала з сумочки якісь таблетки, відміряла по-лікарськи, уважно, щоб, крий Боже, не дати більше, ніж необхідно. Сказала:
— Це дуже сильні. З алкоголем не поєднуйте.
Я постарався не надто жадібно їх схопити. Вибудовував собі чудову захисну заначку. Налив їй і запитав:
— А чому ви прийшли? Маю на увазі, ситуація, як це... дуже нештатна...
Вона зітхнула — і тоді я впізнав запах. Олія пачулі, такою хіпани торгували. Не знаю чому, але цей запах давав мені надію. На що? Та не знаю, в мене давненько ніяких надій не бувало. Я просто прийняв це, не аналізуючи.
Вона подивилася в склянку. Я розумів: там відповіді немає. Певна ілюзія — так, але правди не знайдеш. Вона сказала:
— Я з Неаполя. Ми росли в бідності. Я вийшла за ірландського лікаря, це довга історія, його вже немає, і в нас була дочка Консуело, дивовижно красива дівчинка. Померла три роки тому.
Вона зробила добрий ковток горілки й продовжила:
— Мені випало долучитися до найексклюзивнішого у світі клубу — клубу жертв. Ніхто не хоче до нього належати, нас об’єднує біль, який ніколи не минає, і ми навіть без слів упізнаємо одне одного. Пережити власну дитину — найтяжча мука, яку може накинути людині світ. І коли я побачила вас, вираз ваших очей, то зрозуміла: ви теж туди долучилися.
Я хотів сказати: «Та ну, йди комусь іншому ці свої терапевтичні казочки розкажи!» Навіть таблетки не могли заглушити цю злість. Уголос же сказав:
— Я, звісно, дуже вам вдячний за допомогу, але не треба робити ніяких припущень щодо мене і моєї втрати.
Прозвучало так люто, як я й задумав. Вона злегка всміхнулась і кивнула:
— Я розумію гнів.
Я хотів схопити її, струснути й крикнути: «Що, правда розумієш? Та хрін там!»
Вона тихо промовила:
— Це одна з п’ятьох стадій горя.
Я підскочив на ноги:
— У мене? У мене зводиться до двох: я злюсь і п’ю.
Вона підвелась і сказала:
— Мені вже треба йти. Я б охоче провела з вами час, містере Джек Тейлор, — і торкнулася мого обличчя пальцем. Обпекло сильніше, ніж плювок батька Коді.
Я зам’явся:
— Ви маєте на увазі побачення?
Вона вже була біля дверей:
— Ні, я маю на увазі розраду.
— Я не потребую розради.
Коли вона рушила сходами вниз, то кинула:
— Я не про вас говорила.
Коли вона пішла, я не міг знайти собі місця, не знав, що й думати. Взяв з полиці книжку, розгорнув у випадковому місці, прочитав:
... якщо людина хоч раз дозволяє собі вбивство, то дуже скоро вона спокійно ставитиметься до грабунку, а після грабунку настане черга пияцтва й недотримання суботи, ну а звідти — лише крок до неввічливості й лінощів...
Що це, в чорта, таке? Подивися, хто автор — Томас де Квінсі.
Вінні з книгарні Чарлі Вірна нещодавно підкинув мені цілу гору книжок. Серед них було багато старих, і Вінні зауважив: «Тут є том одного віку з вами!»
Я відклав книгу й подумав, що з наведеного списку мені бракує тільки лінощів. Але якщо врахувати, що я так і не розібрався з тим, хто застрелив Коді, то, схоже, я таки пройшов усі пункти. Розумів, що насправді мав займатися тим, усю увагу спрямувати на пошук стрільця, але було страшно. А раптом це Кеті, дружина Джеффа? Я знищив її дочку, її чоловіка, все її життя.
Я випив одну з таблеток від Джини і почекав. Голова не зсувалася з мертвої точки, то я подумав: «А, лайно собаче».
Вирішив усе одно лягти — і вісімнадцять годин проспав. Якщо бачив сни, то їх не пам’ятаю, але, без сумніву, особливо веселими вони не були. Як завжди.