Ще кілька годин я шукав адресу того місця; потім, коли дійшов, уже було зачинено. Але я знав прізвище господаря — такий собі Кінг.
Після того зателефонував Рідж із мобільного, і вона сказала, що має деяку інформацію про Рорі, брата дівчини, яку спалили в машині.
Голова в мене йшла обертом. Дуже багато всього відбувалось одночасно, то я вирішив, що перш ніж діяти в усіх цих справах, треба відіспатися ще ніч.
Рідж прийшла рано-вранці наступного дня. У джинсах і світшоті справляла враження майже розслабленої. Я звернув увагу на її очі — вони були сяйливо-блакитні й блищали, і цього разу одяг до них пасував. Не те щоб особливо гарно сидів, але природно поєднувався з тією певністю, яку вона випромінювала.
Вперше за багато часу вона уважно оглянула мою оселю. Правду кажучи, таке собі місце, нічого особливого. Вітальня, обшарпаний диван, маленький телевізор і, звісно, книжкова полиця, що ломилася від томів. Придивилася до килима — весь у пилюці; потім позирнула на маленьку кухню: чашки в раковині, мочалка, якій давно пора на смітник, пачки з сухими сніданками — давно прострочені, у відрі коробки з-під піци та китайських страв: усе свідчило про життя самотнього холостяка в його непоказній красі.
Рідж наморщила ніс:
— Чую запах диму? Ти знову куриш?
Я буркнув:
— А ти хто, моя мати?
Не даючи їй огризнутись, я вже м’якше сказав:
— Є якісь новини?
Вона розповіла мені, про що дізналася.
Найстарший син Віллісів, Рорі, збив на смерть жінку, втік, його заарештували, він вийшов на поруки і подався, як гадають, в Англію. У жертви, Нори Мітчелл, залишилося двоє дітей віком плюс-мінус двадцять років, вони живуть у Брікстоні. З родичами зв’язатися не виходило, і Рідж сказала:
— Напевне, переїхали. Родини часто так роблять після трагедії.
Завдяки тому, що виспався, я став пильний і всі думки, здогади, деталі тощо ставали на чіткі місця. Я почекав, доки картина зовсім складеться, а тоді кинув бомбу.
— О, вони таки переїхали, і, здається, я знаю куди.
Вона замовкла.
— Ти не думаєш, що тут замішані її родичі? — продовжив я.
То був один з моментів, коли раз на десять років моя інтуїція діє в злагоді з досвідом. Я сказав:
— Має бути зв’язок.
Рідж поставилася до цього дуже скептично, сказала:
— Я до цього ставлюся дуже скептично.
Голова в мене працювала на турборежимі, і щоб трохи пригальмувати, я запропонував Рідж кави, а потім піддражнив:
— Чи, може, горілки?
Вона поглянула на мене так, наче ось-ось стукне:
— То була одинична ситуація. А кави я не п’ю, стимуляторів не потребую.
Не звертаючи уваги на цю коротку лекцію, я сказав:
— Тобі треба голову з задниці витягти, ось що.
Вона люто заворушила очима, але не встигла відповісти, бо я запитав її про Кінга зі складу й розповів про Ойна Гітона, якого втопили в каналі.
Відмахнулася вона зі злістю:
— Та Господи Боже мій, він же пив, п’яниці завжди в канал падають, а коли мене спитати, то їх там ще й замало топиться.
Я не став реагувати на підколку і запитав:
— Ну а собака прив’язаний?
Вона розсміялася гірко, якимсь майже збоченським сміхом:
— От саме це п’яниці й роблять: тягнуть за собою невинні душі!
На рідкість в’їдлива особа.
Я запитав:
— А ти для мене про Кінга відомості пошукаєш?
— У мене нема часу шукати вітра в полі.
Тоді я сказав:
— А от я піду на похорон Марії Вілліс.
Рідж вжахнулася:
— Боже мій, чого ти такий огидний? Нащо тобі туди?
— Будемо називати це здогадом.
Вигляд у неї був такий, що вона б назвала це багато як, а зовсім не тим словом Рідж швидко покрокувала повз мене до дверей. Я почекав, доки вона опиниться в коридорі, підійде до сходів, і крикнув їй вслід:
— Ти помиляєшся!
Вона навіть не озирнулася:
— В чому?
— Тобі треба не вітра шукати, а собак. Формулюй думку правильно!
І я хряснув дверима.
Дитяча вихватка?
Зате мені дуже приємна.
Раніше, коли я мав справи з тінкерами, то зустрів копа-англійця на прізвище Кіґан. Зараз я вже знаю, що таке божевілля, але він у цьому зайшов значно далі, для нього потрібно взагалі придумати нову форму психічного нездоров’я. Він тоді мені дуже допоміг, а не зваживши на його пораду, я зробив трагічну помилку. Але ми дружили, і я йому зателефонував.
Він не одразу відповів, а коли озвався, то видав такий початковий гамбіт:
— Тейлоре, ах ти схиблений вилупку!
Все ті самі підколки.
Ми виконали ввічливий ритуальний танок розпитувань про здоров’я і таке інше, а тоді він сказав: