— Ну то шо?
Я взяв бика за роги. Не став вдавати ображеного, чому він гадає, мовляв, що я дзвоню про допомогу, і виклав йому про розп’яття. Попросив дізнатися все про родину Нори Мітчелл.
Він помовчав, а тоді:
— Тобі фотки, правопорушення, якщо були, отаку хрінь?
— Саме так.
— Факс є?
До такого я був готовий: уже домовився з місцевими друкарями й дав їхній номер.
Він запитав:
— А мені що з того буде, хлопче?
— Моя глибока вдячність?
— Нахер вдячність, ти мені ящик «Джеймісона» вистав.
Ну а на прощання він спитав:
— То ти їх зараз розпинаєш?
Що тут відповісти — тільки погодитися. Він відказав:
— Ви, католики, щойно знаходите вдалу штуку, то все повторюєте.
Замість того щоб якось жорстоко скаламбурите, я побажав йому удачі. А він:
— Якщо з тобою «SIG Sauer»8, удача не важлива.
Я ходив туди-сюди своєю кімнаткою, обмірковуючи всі можливості. Захотів зробити кави, але мені настільки нетерпеливилося, що навіть не міг чекати, доки закипить чайник.
Зателефонувала Рідж: містер Кінг — поважний бізнесмен, займається експортом делікатесних консервів. Не притягався і в усьому порядний громадянин.
Я запитав:
— І собак любить, правда?
Вона на мить замовкла.
— Що за дурне питання?
— Це саме те, що я хочу дізнатися.
Вона заскандалила, я роз’єднався.
Від телефона я аж виснажився. Коли слух підводить, то такі розмови дуже напружують, і я почувався розбитим. Поглянув у календар — і вгадайте що? — саме сьогодні треба було піти по слуховий апарат.
Може, зараз я не бачу повну картину, зате точно скоро розчую, які за нею стоять махінації.
Сказав таке собі — майже дзенську цитату на рівному місці сотворив.
Коли наважишся — весь світ стає з тобою в змові.
Ґете
ДІВЧИНА ЗІБРАЛАСЯ ПІТИ НА ПОХОРОН ТІЄЇ, ЯКУ СПАЛИЛА.
Батько застерігав її:
— Вони ж уже шукають винних. Навряд чи їм багато часу на це треба.
Дівчина гадала, чи не втрачає він свою рішучість. Батько старів, весь час скаржився на болі в грудях. А чого він, блін, хотів? Вони вбивають людей — він що, очікував, що від того ходитиме піднесений? А братик невдалий, тільки знай ниє, наче для того народився. Займається тим, що найкраще вміє, як і більшість чоловіків: дується.
Вона сказала:
— Ми хотіли, щоб вони страждали. Ну який, в чорта, сенс у цьому, якщо ми цього самі не побачимо?
Господи, та що ж із ними таке?
Брат сказав:
— По-моєму, треба залягти на дно.
Дівчина озвалася холодно, зважено:
— Рорі, пам’ятаєш Рорі? — Трохи помовчала, чекаючи, доки обидва зосередять увагу на ній, і продовжила: — Той, який переїхав маму, як тварину, втік і лишив її в муках помирати край дороги. Ми що, дамо йому легко відбутися?
Батько й брат сиділи заскочені, як і треба було.
Потім брат сказав:
— Він не приїде, забоїться.
— Усю його сім’ю винищують. Навіть така свиня, як він, має прийти.
Поставили мені слуховий апарат. Менший, ніж я собі уявляв, не так і заважає, але відчуття все одно дивне.
Я запитав лікаря:
— А його видно?
Він усміхнувся.
— Це зважаючи куди дивитися.
Природжений філософ.
Я буркнув:
— Я б не хотів здаватися, ну... знаєте... кволим.
Той розсміявся:
— Навряд чи це буде через апарат.
Ось вона, Ірландія: всі відчувають свободу слова, ріжуть правду-матінку. Ці засранці ніколи не брешуть у вирішальний момент. Окрім тих випадків, коли тобі дуже треба знати правду.
Я уважно подивився на нього. У лікаря було пишне волосся, то я запитав:
— Це штука?
Він злякано перепитав:
— Я якось не розумію, про що ви.
— Та ні, чого ж. «Штука» — це римується з «перука».
Він помацав волосся і сказав:
— Та ні, моє власне.
Виходячи, я сказав:
— Більшість людей вам вірять.
Побачивши рахунок, я пошкодував про свою легковажність.
Пов’язок на руках у мене не було, але було видно рубці, струпи, синці на кісточках, і все це дуже боліло, але то знайоме відчуття. Рідж іще дещо мені розповіла про Кінга з його складом, і я вбрався в найкращий костюм із благодійної крамниці, додав білу сорочку й темну краватку і був саме у формі вирушати.
Хоча не так «у формі», як мені аж свербіло йти. Я зробив деякі документи. Маючи інтернет і копіцентри, можна створити собі практично яку завгодно акредитацію. Свої папери я склав у чорну шкіряну течку й потренувався її ефектно відкривати.
Я нагадував собі збіднілого агента ФБР і міг тільки сподіватися, що слуховий апарат буде сприйматися як наслідок контузії.
Склад Кінга виявився великий, було враження, що там активно працюють. Багато вантажівок їздило туди-сюди. Бізнес ішов бадьорий, але, з дозволу сказати, чи кошерний? Адміністраторка років двадцяти зустріла мене привітно. Я показав посвідчення і сказав: