— Міністерство охорони здоров’я. Хочу бачити містера Кінга.
Мене не припиняє дивувати, наскільки глибоке враження на людей справляє будь-який офіційний документ. От і вона відповідним чином вразилась і сказала:
— Зараз йому дзенькну, дам знати, що ви прийшли, — а потім стривожено наморщила брови: — Нічого ж поганого не сталося?
Я тримав нейтральне обличчя:
— Оце мені й треба з’ясувати.
Вона трохи поговорила по телефону й оголосила:
— Містер Кінг готовий вас бачити. Просто проходьте.
Я сказав:
— Не виїжджайте з міста.
***
Фройд стверджував: «Найнебезпечніша істота у світі — це розлючене немовля».
У Кінга й був такий вигляд, як у розлюченого немовляти, тільки що шістдесятирічного. Чоловік був абсолютно лисий, здається, не мав навіть брів. На обличчі — жодної зморшки, але вигляд такий, що не раз бував у бувальцях і там йому діставалося непомалу. Сидів за великим столом і, не сумніваюся, машину водив теж здоровенну. Він не встав на знак привітання, не простягнув руку, просто зиркнув спідлоба. Я розумів, що в цьому нема нічого особистого, принаймні поки що. Такі погляди — просто його фішка. Світ забрав у нього іграшки, і, от вам хрест, він рішуче налаштувався позабирати їх назад.
Я світонув документ:
— Мінохорони здоров’я.
Він дістав з кишені свого поважного піджака якусь маленьку ємність, підніс до носа і вдихнув — принаймні мені так здалося. Якщо там був кокс, то я від містера Кінга в щирому захваті. Потім він роздратовано чмихнув, а я чекав. Він заревів — якщо це можливо зробити тонким, глухим голосом:
— У чому проблема?
Я зітхнув (це завжди допомагає, коли ти також стомився) і сказав:
— Ми отримали скаргу.
Він підскочив і став допитуватися:
— Від кого? Про що?
Я вийняв записник:
— Звичайно, нам не дозволяється розкривати джерело, але можу сказати, що йдеться про певне занепокоєння стосовно того, що саме ви експортуєте.
Вигляд у нього був такий, наче він ось-ось вибухне.
— Ми експортуємо рибні делікатеси в бляшанках. Я просто приймаю товар і відправляю на ринок.
Я поміркував над цим і сказав:
— Тут виникали питання, чи... е-е... немає у ваших продуктах чогось відмінного від риби.
Вибух назрівав потужний.
— І що ви, в дідька, припускаєте?
Я міг би спробувати його заспокоїти, пом’якшити ситуацію, але знаєте що? Терпіти не можу брехунів, а ще переді мною сидів зарозумілий гівнюк, звиклий кричати на людей і катати істерики, тож я вирішив ще його подражнити:
— Нам писали, що, ймовірно, ви можете використовувати... як би це сказати... частини тіла собак.
Він якусь мить перетравлював цю інформацію, а тоді засміявся. Сміх вийшов нехарактерний: якась суміш кихкотіння і злості.
— Ясно. Господи, отой п’яничка, який сюди припхався, такий відірви і викинь, намагався мені сказати, що хтось крав собак, а ми їх переправляємо на наші ринки в Азії.
Я підкрутив слуховий апарат, щоб його не так сильно було чути. Він осудливо прикрикнув:
— Що, ви мене вимикаєте?
Якби ж то було можна.
Отже, я продовжив його дражнити й запитав:
— І ви використовуєте такі матеріали?
Здалося, він зараз кинеться на мене фізично; але подумав і сказав:
— Це наклеп. Як там вас? Я з вашим начальством зв’яжуся.
Я не підвищував голосу, сказав:
— Я наклепу не зводив на вас, просто запитав. Якщо ваші руки чисті, то чому ви стурбувалися?
Він зробив рукою рубаний жест і сказав:
— Годі цієї шаради. Якщо хочете знову поговорити зі мною, звертайтеся до мого адвоката. А тепер забирайтеся під три чорти з мого кабінету!
Я встав:
— Дякую за каву.
Це його зачепило, він підскочив:
— Що, дохера розумний знайшовся? Коли я тобі на роботу зателефоную, побачимо, якої заспіваєш. А тому пияку скажіть, щоб подалі тримався!
Біля дверей я сказав:
— З цим можуть виникнути ускладнення.
Завжди хотілося це слово десь ввернути й перевірити, чи справді воно претензійно звучить.
А так і є.
Він припинив ходити по кабінету й запитав:
— Що, і він такий глухий, як ти?
Я дав цим словам відбитися від стін, а тоді сказав:
— Ні, він мертвий. Але я перекажу його родині ваші співчуття.
У передпокої секретарка всміхалась, і я побачив у її очах лукавий блиск. Я сказав:
— Ваш бос — надзвичайно люб’язна людина. Мабуть, дуже приємно з ним працювати.
Вона озирнулася. Двері були зачинені, і дівчина шепнула:
— Знаєте, як ми його називаємо? Плаксійко.