Від Кіґана з Лондона прийшов факс, і я взяв його до кав’ярні, замовив листковий пиріг і подвійне еспресо, почав просіювати дані.
Найкращими були фотографії.
Їхній батько Боб Мітчелл на прізвисько Мітч промишляв по-дрібному: десь хтось йому під гарячу руку потрапив, десь із кредиткою пошахрував; скандаліст місцевого значення, але нічого серйозного. Його синові Шону дев’ятнадцять, і щось у цьому хлопці було таке... наче я його раптом впізнав, тільки де ж бачив? Дочка Ґейл, двадцять років, симпатичне личко, нічого особливого. Їхня мати Нора була на відпочинку в Ґолвеї, і її збив на смерть водій, який втік із місця злочину.
Угадайте хто?
Рорі Вільямс, брат розіп’ятого хлопця. Його заарештували, засудили, він чекав на вирок, але втік. Раніше, коли тебе засуджували, то відправляли просто до в’язниці, а тепер до виконання вироку дають відстрочку і зазвичай є час підготуватися до посадки. Не те що в нас така високогуманна судова система, це момент суто математичний: в’язниці переповнені, от і навіть засуджені ходять на свободі.
Вважалося, що Рорі подався до Англії. Кіґан додав власних міркувань: сім’я особливо згуртувалася, коли дівчинка після смерті матері вчинила спробу самогубства. Батько зник з місцевих радарів, і місцеперебування сім’ї наразі невідоме.
Принесли каву, я надкусив пиріг. Дуже солодкий, але зараз те, що треба. До нього ще й подвійне еспресо — кров так і поскакала по венах.
Певно, що це вони. Лихе, демонстративне насильство двох убивств мене стривожило: розп’яття і спалення. Тут велика частка божевілля, що невідомо звідки взялося. Це не йшло мені з голови, ходило по колу. Жорстокість дій ошелешила, але це ж вони зробили, правда? Ну точно ж вони?
Справу розкрито.
У животі від картин усе переверталось: я уявив, що вони зробили з бідолашним хлопцем, оці справжні цвяхи і таке інше... Господи Ісусе. Така жорстокість. Розіп’яли хлопця, спалили дівчину в машині. Я відсунув пиріг. Навіть кава втратила весь смак. Похорон, там може прояснитися. Якщо піду, то дізнаюся більше — я був цілковито певен цього.
Тим часом зателефоную Рідж, дам їй матеріали, подивлюся, що вона з ними зробить.
Отож я нарешті як слід узявся за це нехитре розслідування. Мої природні інстинкти, вільні від темного, облудного шепоту кокаїну, алкоголю й нікотину, нарешті підняли голову.
Довго ж довелося чекати.
Є особлива ірландська печаль у такому довгому чеканні.
Я нутром чув, що на похорон Марії прийде хтось із Мітчеллів, дівчина — точно. Що більше я читав записів і факсів від Кіґана, то більше пересвідчувався, що головним рушієм, чорним ангелом цих подій була саме вона. Це мені доводило: звали достатньо горя на голову людини, завдай достатньої фізичної кривди простій, притомній особі — і вийде монстр. Я був готовий поставити свою поїздку в Америку на те, що вона прийде.
Прийшла.
Сказати про погоду, що було мокро, — це нічого не сказати. Як каже Боб Ворд — чотири види дощу, і всі погані. Злива налаштована всерйоз проти тебе особисто, хоче шмагати, просочити всю душу, і, Бог свідок, у неї виходить. Ґолвейці сприймають дощ як те, що Бог каже: «Мені британці дужче подобаються». Я був готовий до такого: вдягнув своє ґардівське пальто для будь-якої погоди, черевики «Gore-Тех», куплені на фінальному розпродажі спортивної крамниці, й ірландську рибальську шапку, яку знайшов на квартирі.
Цього було замало. Ґолвейський дощ пролазливий, уміє затекти за комір, у вуха, не кажучи вже що кидається в очі з наміром засліпити. Передусім мене хвилювало, чи не закоротить від нього батарейки в моєму слуховому апараті.
Цього не сталось, але це не означає, що дощ не пробував.
На похороні зібралася чимала юрба.
Я помітив дівчину в пошарапаному чорному пальті, яка ховала волосся в чорному береті, тримаючись на віддалі від печальних друзів і родичів, щоб ніхто не заводив з нею розмов. Дощ лив їй в лице, а їй було байдуже.
Я одразу почув, що з батьком Марії стався удар, а мати впала в застиглість, — і хто б її в цьому винуватив?
Дівчина, певне, почувалась ошуканою, бо не могла побачити їхніх страждань. Вони вийшли з гри, і, що гірше, ніде не було видно Рорі, найстаршого сина.
Похорон був недовгий, а потім я підійшов до неї й тихо звернувся:
— Ґейл.
Мені було помітно: їй спочатку здалося, що то прозвучав голос у неї в голові, але вона озирнулась — і перед нею виявився дядько середніх літ, з легкою усмішкою і, гаразд, доволі підтоптаною зовнішністю. Вона не чекала такого, вразилася, що я назвав її на ім’я.
— Я Джек Тейлор, і так, я знаю, хто ти. Ходімо, візьму тобі кави.
Вона опанувала себе й відмахнулася від мене, як від якогось старого бомжа, попри мої слова. Сказала: