Поволі, зважено я почав:
— Є такий собі Кінг, він керує складом на Фазер-Ґріффін-роуд, був небайдужий до Марії. І, здається, він має докази, що палійка — ти.
Я бачив, як вона губами повторює це прізвище, а тоді:
— Скажи йому, бля, не лізти в мої справи.
Із задоволенням я відзначив, що влучив у ціль, і підлив олії у вогонь:
— Я тут ні при чому, але в нього є зв’язки. Я ж ніхто, як ти й сказала. А от він — він має намір подивитися, як тебе прищучать.
Вона на мить заплющила очі, і я подякував Христу-Богу, що не бачу того, що в ту мить уявила вона. Розплющила очі й сказала:
— Ну я пішла.
Я уважно подивився на неї — майже звичайна дівчина.
А тоді вона додала, подивившись мені в очі:
— А ти, Тейлоре, блядь, дай мені спокій! І хтозна, може, я втрачу до тебе інтерес.
Я не відвів очей і сказав:
— У тому й штука, дитя моє. У мене немає наміру давати тобі спокій. Власне, далі я збираюся поговорити з твоїм братом. І я знаю, де ти живеш, ти в курсі?
Вона здійняла руку, і тільки велике самовладання втримало її.
— Будь обережний, Тейлоре. Бо колись ти вночі прокинешся, і побачиш біля ліжка мене, і почуєш, як чиркне сірник.
Я тримав непроникне обличчя й сказав:
— То чекатиму в гості. Може, навіть покажу ірландську версію хреста.
Вона не зрозуміла і майже плюнула:
— Це, блін, як?
— Та майже так, як ти зробила з тим хлопцем, тільки одна відмінність.
Вона скептично ворухнула очима й запитала:
— Яка?
— Цвяхів більше.
І вона зникла — як привид, котрому місце не у світлі дня.
Перехресний вогонь
Я ПІШОВ НА ЦВИНТАР, ПЕРЕЙМАЮЧИСЬ, ЩО НЕ БУВ НА ПОХОРОНІ КОДІ. І що мені тепер нести? Для квітів пізнувато, та й він був не з тих, кому варто квіти носити.
Він дуже любив групу «Франц Фердинанд», то я купив їхній диск, а продавець сказав:
— Їхні кращі часи вже минули.
А то я забув спитати.
Захотілося додати: «І його теж».
Падав дощ. На цвинтарях, по-моєму, він статутом передбачений. Ідучи між могильних хрестів, я дуже старався не читати написи. Ніс у собі спогади про стількох померлих, що цілому монастирю вистачило б для постійної молитви. Знову почудувався, що досі спільний поховальний простір розділений на протестантську і католицьку частини.
Там, у Північній, всі гадають, чому мирний процес знову розлітається на друзки, а тут навіть покійники розділені.
Могилу я знайшов за п’ять хвилин — маленький тимчасовий знак, просто з іменем Коді й датою смерті. Надгробок не можна зводити протягом року. Чому? Ви що, передумаєте і скажете: «Я тут трохи поміркував та й вирішив із пам’ятником не возитися»?
На могилі — гора квітів, статуеток усіх святих, які тільки є в календарі, маленьких м’яких іграшок, уже наскрізь промоклих, і фото Коді в рамці. На ньому він був на себе не схожий, і мені чомусь полегшало. Фото постановочне, і щоб упізнати його в такому офіційному вигляді, навіть усе життя його знати було б замало. Я ніколи не відав, як поводитися на могилі. Стати на коліна, молитися, обов’язково мати нещасний вигляд чи як?
Я став на коліна.
От чорт.
Штани тут же промокли й замастилися травою і багном — потім замахаєшся відпирати — і поклав скраю диск, сказав:
— А ти міг би на нього претендувати.
Вимовив з американським акцентом, Коді таке дуже любив. Здається, ці слова були від душі, хоча, як і в найкращій молитві, всередині відчувалася порожнеча. Наче й слова як слова, але все одно десь у них фальш.
Я став на ноги, відчуваючи біль у коліні, і почув:
— Містере Тейлор.
Озирнувся — матір Коді. Бачив її тільки тоді, коли її чоловік плюнув мені в обличчя. На ній було важке пальто, темне, як тіні в неї під очима. Я кивнув — у мене справді не було слів.
Вона подивилася на коробочку, яку я лишив, і сказала: — Диск.
Я почувався не тільки якимсь дешевим, але й сміховинним.
Вона кивнула і сказала:
— Він любив музику.
Чи буває голос втомлений, зношений?
Її був такий.
Вона простягла до мене руку, і я смикнувся, очікуючи удару. Вона лагідно торкнулася мене і сказала:
— Він так вами захоплювався.
О Боже.
Я не міг цього не сказати вголос, хоч які ці слова жалюгідні: — Мені так жахливо шкода!
Вона дивилася на його фотографію, і в її очах було стільки печалі, скільки можна побачити за все життя. Сказала:
— Якщо втрачаєш дитину, життя втрачає весь сенс.
Не встиг я вимовити якийсь дикий трюїзм, вона додала:
— Ви як на острові серед утрат.
І на жахливу мить мені здалося, що я ось-ось зареву.
І сказала ще:
— Я не тримаю зла на вас, містере Тейлор, ви дали Коді справжнє відчуття мети в житті ненадовго.