Я хотів подякувати їй, але голос мене покинув. Вона продовжувала:
— Якби я ще молилася, то навіть молилася б і за вас. Але, як і я, ви, гадаю, теж поза Божою поміччю.
Мене багато разів проклинали ті, хто це вмів дуже добре, але мало я чув проклять отакої сили. Вона вимовила ці слова тихим голосом, як вирок.
— Будь ласка, залиште мене тепер наодинці з синочком.
Я почовгав геть, сказавши собі: «Ходячий мрець».
З Рідж я зустрівся в готелі «Джурі» в кінці Квей-стріт. Є там бар-кав’ярня, яка сильно пишається своїм класом. Принаймні це вони пропонують, і хтозна, не думаю, що купівля кави якось вплине на вашу класову належність, хоч скільки ви за ту чортову каву заплатите, — але ну що я знаю? Замовив подвійне еспресо, але апарат зламався, так що взяв дієтичну колу.
Рідж прийшла, і вигляд у неї був більш зібраний докупи, ніж останніми часами. У шкіряній курточці — з таких коротких типу бомбера — і спідниці!
Я уважно подивився на її ноги, а вона не дуже задоволено — на мене.
Я сказав:
— Ні, ну а що? Ти все в джинсах ходиш, от мені просто цікаво стало, що ти там ховала.
Вона розсердилася, але їй було по-жіночому цікаво:
— Ну і?
Поводитися з нею люб’язно — це завжди мало наслідки, так що я відказав:
— Бачив гірші.
Вона роздивлялася мій слуховий апарат і розбиті руки.
— Це якийсь новий імідж? Ти що, гадаєш, будуть рімейк «Роккі» знімати?
Я примружився й сказав:
— Ти он такі жарти жартуєш, бухаєш зранку — по-моєму, в тебе самої криза середнього віку.
Я передав їй присланий Кіґаном з Лондона матеріал і розповів про зустріч із Ґейл. Запитав:
— Коли ти їх заарештуєш?
Вона відвела погляд, нічого не сказала — і я не повірив очам:
— У тебе є все, що треба! Скажи, що тепер поліція почне діяти.
Вона перевела подих:
— Тут усе тримається на здогадах, немає чітких доказів, а виходить, що в англійській сім’ї загинула людина під час перебування в Ірландії; якщо звинуватити їх у цих жахливих злочинах, без доказів і свідчень, це вдарить по туристичному бізнесу, по відносинах із Британією і...
Я зупинив її:
— Так, я знаю, як це влаштоване, але ж ну ради Бога!
У мене не було слів для досади. Ну так, система, як сказали б американці, не фонтан, але Господи Боже мій, коли я приніс їй усю справу на блюдечку, вона ж, певне, могла б щось вдіяти!
Я зі злості стукнув себе по лобі кулаком. Хотілося криком кричати: «Я ж тобі все приніс підписане, розгадане, готове до вживання, і що? Нічого?!»
Мій стан відобразився на її обличчі, і я зрозумів, що звинувачувати її безглуздо. Спробував дати гніву перегоріти. Усе життя, прости Господи, і ти, Ойне Гітоне, пробач, я бив не того собаку.
Я пробурмотів під ніс:
— Бля, ох ти ж бля...
— Ми будемо за ними стежити. Офіційна інструкція — ігнорувати всі нові зачіпки, які знайдено.
Боже мій, як же я втомився.
— Чула колись про Клода Кокберна? — запитав я.
— Це хто?
— Він сказав: «Ніколи не вір нічому, доки його офіційно не спростують».
Ну і мені треба було знати дещо.
— А аналізи, е-е... що ти ото, за свої, е-е... за своє здоров’я хвилювалася. Є новини?
Її повеселило те, що я посоромився сказати «груди», і я був радий бачити її усмішку. Вона сказала:
— Зробили біопсію — випробування не з приємних — і скоро буде результат.
Вона хвилювалася, додала:
— А ти, Джеку, нічого ризикованого не роби, добре?
Я роззирнувся кав’ярнею і сказав:
— Я? Ні, я триматиму клас.
Надворі я з досади копнув ногою стінку, і перехожий кинув мені дотеп:
— Що, в лотерею не пощастило?
Місто довбаних коміків.
Через три дні склад Кінга згорів дощенту. Ґарди прийшли до мене пізно вранці, двоє, у формі: нові сорочки і, звичайно, стандартні черевики на товстій підошві. І погляди теж відповідні. Перший, старший, сказав:
— Тебе супер хоче бачити.
У другого був такий вигляд, наче він бажає заїхати мені в рило.
Сівши в машину, я запитав старшого:
— Що так твого напарника мучить?
Він знизав плечима:
— Ти йому не подобаєшся.
Поглянув на того — під тридцять, весь борзий такий, нова порода: може, ще й в коледжі вчиться вночі.
— Та він же мене не знає, — сказав я.
Той засміявся:
— Гірше — він знає про тебе.
Я звернувся до молодшого:
— А ви не маєте хотіти розповісти мені, чому мене везете?
Той, весь як вузол стримуваної злості, сказав:
— Заткни пельку.
Ось ти яка — ірландська версія правила Міранди.
Вони привели мене просто в кабінет Кленсі, великої шишки, супера чи навіть Супера. Колись він був моїм найкращим другом, ми разом билися й були биті, навчались основ поліцейської справи. А потім мене звільнили — як в унітаз спустили. А він рухався вгору по службі, повільно і впевнено. Походив суперінтендант Кленсі з Роскоммона, вони там знають, як грати в цю гру, ну а таких, як він, умільців навіть там мало. З роками наші стосунки перейшли у справжню війну. Він час від часу тягав мене до себе й намагався якщо не нейтралізувати, то принаймні залякати.