Він сидів за масивним столом, у повній своїй синій формі, на грудях ордени — просто бенкет несмаку. Обличчя в суперінтенданта запало, на кожному придатному до цього клаптику шкіри пролягли зморшки. Певне, кар’єризм як гра має свою ціну. Він не піднімав очей з розкладених на столі паперів, потім захлопнув теку, поглянув угору й сказав:
— Тіммінсе, можеш іти.
То був старший ґард. А меншому він сказав:
— А ти тут посидь зі мною та містером Тейлором.
Кленсі показав мені на твердий стілець перед ним.
Я сів.
Позаду стояв молодший ґард.
Я став чекати.
Кленсі відкинувся в кріслі й сказав:
— Знову ти воду мутиш.
Я сказав:
— Мені треба ще трохи, аби просуватися далі.
Вони з молодим перезирнулись, і я зрозумів, хто в нього тепер для брудної роботи — оцей самий, якому я, за всіма ознаками, не подобаюся. Завжди такий є — слухняний робот-виконавець.
Кленсі сказав:
— Містер Кінг, солідний бізнесмен, стовп громади — його склад згорів не випадково.
Я вдав, ніби глибоко замислився, потім запитав:
— Ану ж бо ризикну вгадати — він у гольф-клубі, кореш твій?
Я відчув, що молодий поліцейський за спиною ворухнувся, але я опанував себе й не став озиратися.
Кленсі нічого на це не сказав, а повів далі:
— Кілька днів тому його відвідав представник Міністерства охорони здоров’я — напрочуд схожий на тебе — з погано завуальованими погрозами. А перед тим ще й алкаш, колишній ґард, із ганьбою вигнаний, ходив з подібними погрозами. Спільною в них була дика, притирена теорія, буцімто містер Кінг кладе в свою продукцію частини тіла собак.
Отой, за спиною, заіржав — іншого слова й не доберу.
Кленсі почекав моєї реакції, а я просто дивився на нього. Потім він запитав:
— І хто ти тепер — собачий детектив? Мало того, що вбив дитину, спричинився до смерті ні в чому не винного молодого чоловіка? Тепер залякуєш поважних громадян?
Я вольовим рішенням утримався від коментарів і запитав:
— Мене заарештовано?
Кленсі підвівся.
— Ми зв’язалися з Мінохорони здоров’я, і якщо вони захочуть, щоб справі дали хід, ми з дорогою душею. Але поки що розумному досить: не пхай свої клешні в справи ґардів. Хочеш порозслідувати що-небудь — то пошукай, хто застрелив того молодого чоловіка, за якого ти відповідав.
Мені довелося зціпити зуби.
— О, цим я займуся.
Він обійшов стіл і схилився до мене. Його одеколон після гоління був дорогий, ще й тиснув своєю потужністю.
— А ми вже це зробили, і знаєш що? Сюрприз-сюрприз, це була мати дівчинки, яку ти вбив.
Я спробував не виказати здивування.
— То ви її що, заарештували?
Він випростався, струсив якийсь порох із плечей.
— Скоро ми її вистежимо. Річ у тому, що ми, так би мовити, сподіваємося, що вона вчинить іншу спробу і ми спіймаємо її на місці, коли вона скоїть... свій злочин.
І вийшов.
Не встиг я підвестися й вийти, як молодий ґард з усієї дурі вдарив мене у вухо, збивши зі стільця, так що апарат відчепився. Той став на нього каблуком, розчавив, а потім схилився й крикнув:
— Чуєш мене, гівнюк? Не пхай свої клешні в справи ґардів!
Я почув.
Не знаючи, наскільки істина близько, ми шукаємо її вдалині.
Хакуїн
В АМЕРИКАНЦІВ Є ВИРАЗ, ЯКИЙ ОПИСУЄ СЛОВЕСНИЙ НАПАД. Якщо ви вилаяли когось не на жарт, то це називається «ви прорвали йому нову сраку».
Отак я і взявся за Рідж.
А саме:
— Ти коли, блядь, розкажеш мені про Кеті Беллінгем?
Я попросив — ні, поправка, я, блін, наказав їй — прийти на зустріч зі мною в готель «Great Southern» і з маху кинув слухавку.
Дістався туди я першим, пройшов углиб зали до бюста Джеймса Джойса, подивився на нього й майже закричав: «На кого витріщився?!»
Ну ось, накричав на бронзову голову одного з найвідоміших письменників Ірландії — отже, ти або остаточно з'їхав з глузду, або дізнався, що не отримав «Букера».
Підійшов портьє. У нас із ним була деяка спільна історія — здебільшого погана; і він наважився сказати:
— Давно не бачилися, Джеку.
Говорив він тихо, наче ще точно не знав, чи я п’ю. Якщо так, то він був готовий негайно ховатись у жито. Історія, я ж сказав.
Я сів і втупив погляд у нього:
— Вам чимось допомогти?
Він нервово розсміявся: