— Насправді це моя репліка. Я ж тут працюю.
Намагався говорити без напруги, наче ми двоє старих друзяк, які обмінюються жартами.
Я сказав:
— Ну то йди працюй, я що, заважаю?
Він роззирнувся. Чи допомоги шукав? Більше нікого не було, то він озвався:
— Я тільки, е-е, хотів запитати, може, вам чогось принести — чаю там, кави?
— Іди з моїх очей — от що ти для мене можеш зробити.
Він послухався.
Прийшла Рідж у новому стильному замшевому піджаку, вузьких джинсах і отаких гостроносих черевиках — напевно, останній писк. Портьє щось сказав їй, і я побачив, що Рідж киває, тож я розважив: він попередив її, що я не в найкращому гуморі. Не думаю, що вона була здивована. Вона підійшла цілеспрямовано, наче не збиралася терпіти від мене вибрики:
— Ну?
Я одразу взяв бика за роги. Вона похитнулася й запитала:
— Звідки ти дізнався про Кеті Беллінгем?
Кеті... Боже мій, у нас була довга й заплутана історія. Уперше ми зустрілися, коли її занесло в Ґолвей з Лондона. Вона щойно зав’язала з героїном, була справжньою панкухою, проживала життя. Співала, як ангел небесний, а лаялася, як перекупка. Порозуміння між нами з’явилося моментально. Вона допомогла мені в кількох справах, потім я познайомив її зі своїм другом Джеффом, і, чорт забирай, вони закохались, одружились, і в них народилася дівчинка з синдромом Дауна — Серена Мей. Безумовно, в Кеті були причини бажати мені смерті.
— Кленсі сказав. Пам’ятаєш такого — твій начальник?
Вона посмакувала цю думку і сказала:
— Її помешкання обшукали, знайшли кулі — такі самі, як від гвинтівки, е-е... що... що була знаряддям злочину.
Вона обережно обминала ім'я Коді. Я міг її зрозуміти — мені й самому було важко його вимовляти.
— А де вона тепер, що робить, крім того, що шукає способу стрелити в мене?
Рідж опустила голову й щось пробурмотіла.
Я зміг поремонтувати апарат. Ґард хоч по ньому й потоптався, та від того лише корпус тріснув. Міцний горішок. Це я про апарат. Я налаштував звук і сказав:
— Кажи голосніше.
— Ми не знаємо.
Я відкинувся на спинку крісла і сказав:
— Оце пасаж. Я тобі дав досить матеріалу, щоб заарештувати родину психопатів, а ти нічого не робиш. Маєш досить доказів, щоб заарештувати людину, яка намагалася мене застрелити, і не можеш її знайти. Як ви взагалі за дорожнім рухом стежите?
І вона сказала найгірше, що могла:
— Я розумію твою досаду.
Я підскочив — ну гаразд, підскочив настільки, наскільки дозволяла хвора нога:
— Ні хріна ти не розумієш!
Встав і пішов геть.
Мені треба було щось зробити, тож я зосередився на слабшій ланці родини вбивць — братові, Шоні.
За інформацією, яку прислав Кіґан, хлопець нічим, крім музики, не цікавився, тож я почав перевіряти крамниці з дисками й музичними інструментами. Нудна, невдячна праця, але я не мав що ще робити. Після трьох днів такої тягомотини вже зібрався був махнути рукою, аж тут раптом його помітив. Просто біля Домінік-стріт — зайшов до крамниці, де продавали вживані гітари. Хлопець милувався однією, яка висіла на стіні, коли я підійшов до нього зі спини.
— Гарний інструмент.
Він різко озирнувся:
— Ми знайомі?
І раптом фото стало на місце в пам’яті — і розвіяло надокучливе питання, звідки я його знаю. Це був отой підліток у стилі ґранж, наслідувач Курта Кобейна, з кав’ярні в ТЦ на площі Ейр.
Очі в нього раптом зблиснули — він теж мене згадав.
Спробував пролізти повз мене, і я схопив його за руку, не дуже лагідно, відчув сухожилля в тонкій, як паличка, руці — і стис.
— Ай, боляче!
Здоровань за касою підвів голову й запитав:
— Якась проблема?
Я сказав Шонові:
— Я говорив із твоєю сестрою. Ти хочеш, щоб я йому розповів про розп’яття, чи підеш зі мною на каву? Можемо поговорити про вашу банду.
Він висмикнув руку й пішов надвір. Я поглянув на продавця, показав на гітару і сказав:
— Рок-н-рол як є.
Шон стояв надворі. На лобі в нього проступав піт, але він потирав долоні, наче мерз. Я сказав:
— У «Galway Arms» варять хорошу каву, і хтозна, якщо будеш чемно поводитися, то я візьму тобі й булочку з поливкою.
Ми пішли, а він сказав:
— Я солодкого не люблю.
Боже, я ледь не розреготався.
Господар закладу добродушно привітався зі мною, і Шон процідив крізь зуби:
— Що, всіх знаєте?
У нього був ще більш брікстонський акцент, ніж у сестри. У неї мовлення від цього набувало нальоту ніби досвідченості.
Мабуть, якщо винаходиш себе заново, то зміна акценту тебе не надто хвилює.
Я сказав:
— Річ у тому, друже, що я знаю тебе.
Господар приніс кавник, чашки і сказав:
— Смачного.
Шон почекав, доки той відійде, і сказав: