— Не знаєте.
Він витяг пачку цигаркового паперу, тютюн і став робите самокрутку.
— Тут не можна курити, закон не дозволяє. Ти пробув тут досить часу, щоб це дізнатися.
Він сунув тютюн у кишеню й сказав:
— Довбучий закон.
Я всміхнувся:
— Ну і, звісно, тобі й твоїй сім’ї він не писаний, так?
Я налив собі кави, подивився на нього. Він щулився, як побитий пес, що живе від копняка до копняка, і чекати зазвичай випадає недовго. А я просто один з великої черги тих, хто його по життю б’є. Обличчя в нього було все в прищах, губи потріскалися, пошерхли від нервового облизування. Він мав ніжні руки. Хтозна, може, став би музикантом. Але зараз до цього не йшло.
— Не думаю, що твоє серце належить цій... штуці. Тебе понесло за течією, і знаєш що? Коли гівно полетить на вентилятор, а станеться це скоро, вгадай, кому доведеться вигрібати по повній? Хай йому чорт, дуже сумніваюся, що твоїй сестрі: вона для цього занадто хитра.
Він підняв чашку, рука трусилася, сьорбнув — цей звук навіть дужче нагадував стогін — і сказав:
— Я вас не боюся.
Боявся. І не лише мене — взагалі всіх, хто ходить по планеті. Він просто одна з природжених жертв цього світу. Мені майже стало його шкода.
Майже.
Я сказав:
— Тобі треба боятися не мене. Власне, може бути так, що я — твоя єдина надія.
Він спробував виявити крутизну (може, ціле життя чекав такої нагоди) — роблено вишкірився і сказав:
— Та зараз, надія.
Отепер настав час поторохтіти кліткою. Ще одна його квола бравада — і я буду готовий її замкнути.
— Ось тобі два слова на майбутнє. Тебе або зловлять, або ти будеш і далі шукати отого брата, якого так відчайдушно намагається знайти твоя сім’я. Рорі його звали, так? Що буде, ти, мабуть, знаєш краще за мене, але відповідь тут навряд чи дуже красива. У цьому можемо погодитися, так? Коли я мав невелику бесіду з твоєю сестрою, у мене не було відчуття жодної спорідненості з її боку.
Він дивився на мене:
— Я не знаю, що таке «спорідненість».
Ах ти Боже мій.
Я зітхнув. Знищити цього хлопчака виявилося не так просто, як здавалося на перший погляд. Господи, він як цуценя біля шосе — ніби сподівається, що котрась машина зупиниться і його візьме. Я продовжив, хоча без особливого ентузіазму:
— Або сядеш до в’язниці. І такий хлопчик, як ти — довге волосся, слабацький характер... через твою сраку ще до вечері паровозом проїдуться, і то буде тільки початок.
Важко сказати, який варіант розвитку подій жахнув його більше. Ним прокотився дрож, він сказав:
— Я просто хочу додому, і все. Просто хочу піти.
Ніяких протестів, заяв, що він ні в чому не винен, взагалі ніякої боротьби.
Я сказав:
— Не вийде, хлопче.
Він заплакав. Я міг би знести що завгодно, яку завгодно херню, тільки не це. Я ледь не пригорнув його — ну і що далі? Дав йому поплакати, а потім сказав:
— Припини це. Я тобі допоможу відбутись якнайлегше.
Він втер очі і сказав:
— Мені треба закурити.
Я лишив гроші на столі й пішов з ним надвір. Він не став чекати, подався кудись, а я за ним.
— Що будеш робити, дитино? Ти зі мною? Я про те, що час приймати рішення.
Він зупинився й позирнув на мене з таким болем, що мені довелося відвести очі, а потім сказав:
— Не можу, вони мене вб’ють.
— А вони тебе все одно вб’ють.
Він із жахом в очах роззирнувся: на вулиці нікого не було. Сказав:
— Сподіваюся.
Коли я нарешті дістався додому, то був утомлений як чорт, але не настільки, щоб не помітити запах диму. Обережно зайшов у маленьку вітальню. Усі мої книжки лежали там купою, горіли й диміли будь здоров.
Пішов у ванну, набрав тазик холодної води й полив свої цінності.
Потім помітив стіл. Там стояла іграшкова машинка — вона теж горіла, і на передньому сидінні в ній сиділа фігурка з паличок, обвуглена, але цілком упізнавана як подоба людини. Я ризикував припустити, що то дівчинка. Під машинкою лежала записка:
Тобі мало?
Ґейл
От стерва.
А потім, у несподівану мить божевілля, я раптом подумав: «Дівчинко, ти врятувала мене від необхідності вирішувати, що робити з книжками. Я не знав, які саме брати в Америку. Тепер питань нема».
Але в мені наростала злість. Дівчина не тільки вдерлася в мій дім — ще й забрала єдине, що мало для мене бодай якесь значення. Книжки лишалися єдиною надійною, зручною зоною в моєму житті, і хай їй чорт, ця психопатка, падла, точно знала, що саме цим зробить мені боляче.
Віддихався, постарався уявити себе через місяць і озирнутися на цю подію. Це не полегшило бурю чистої ненависті, і я пообіцяв, ні, поклявся:
— Я з тобою покінчу до від’їзду, дівчисько, клянуся всім, що для мене святе, хай навіть від того загину. Я зупиню твій божевільний чад.