Хрест дає два варіанти: або тебе до нього приб'ють, або... сам на ньому добровільно повиснеш.
Ірландський вислів
МЕНІ БУВ ПОТРІБЕН ЗАХИСТ.
Цілком імовірно, Ґейл іще раз завітає — і з більш серйозними намірами. Краще підготуватись, і коли я збираюся взяти всю родину — як мінімум Ґейл і її батька, — то мені потрібно більше, ніж просто впевненість. Якщо вам сьогодні потрібно купити в Ґолвеї пістолет, то вибір вас просто балує. Тут перебувають представники стількох народів, що зброя — річ більш ніж поширена. Вчащаєш у паби, ходиш провулками і невдовзі дізнаєшся, де взяти наркоту, повію — все, чого душа бажає.
Я пішов до пабу в Солтгілл — у такі місця за власним бажанням не ходжу. Він далеко від великої вулиці, і вигляд у нього занюханий. Він зашоханий і є, а також здобув собі нову репутацію як місце, де купують і продають... що завгодно.
Такий собі Михаїл зі Східної Європи, який раз у раз називав себе то росіянином, то хорватом, то румуном, то представником якихось іще національностей, назви яких я не можу вимовити, возсідав за столиком під вікном. За місяць він перейде деінде, але сьогодні хвиля принесла його сюди і його штаб тут. Я знав його, хоча й не дуже добре, але достатньо, щоб коли я запитав, чи не взяти йому випити, він погодився.
У нього була машинна стрижка, яку ми називаємо їжачком, довге обличчя, пооране шрамами, й очі без виразу взагалі. Худий — на межі виснаження, а вік десь між «під п’ятдесят» і «тяжко за п’ятдесят». Він сказав, що буде дуже радий стопці горілки.
Я взяв її і дієтичну пепсі собі, підсів до нього. Він поглянув на мій напій і спитав:
— Кока-кола не п’єш?
А йому, блін, яке діло?
Я сказав:
— На дієті.
Він оглянув мої руки. Садна й синці заживали, але їх було ще видно, і він запитав:
— Ти вуличний боєць?
Коли дістану пістолет, мабуть, його пристрелю.
— Не з власної волі.
Правильна відповідь. Йому страшенно сподобалося, він зареготав на весь голос, показавши повний рот гнилих зубів, де щось зблиснуло — невже золото? Все, постараюся більше його не веселити.
— Пісня є така «Ролінг Стоунз». Любиш таке, ага?
А то, моя улюблена.
Я й сказав:
— Моя улюблена.
Знову сміх — тьху ти! — і він легковажно звинуватив мене:
— Жартуєш мені, так?
І мені вистачило розуму додати:
— Але не з тебе.
Він кивнув. Без сумніву, ми створені одне для одного.
Потім він одним духом вихилив горілку і сказав:
— Ну що тобі треба дістати, містере Вуличний Боєць?
Я схилився ближче до нього і сказав, що пістолет.
У нього задзвонив мобільник, він не став звертати увагу, сказав:
— Прошу в мій кабінет.
Я пішов за ним надвір, потім піднявся на гірку до солтгілльської церкви. Він жив в обшарпаному вагончику. Відімкнув його й закликав:
— Прошу, зайди.
Ми зайшли, і він поліз у глибину вагончика, витяг щось важке, замотане в ганчір’я, розгорнув — і там лежали «ґлок», «беретта» й автоматичний «браунінг». Вибирай, що любиш. Те, що його заклад розташувався просто біля церкви, своєрідно вписувалося в збоченську логіку нової Ірландії.
Я запитав:
— А не боїшся, що вагончик вкрадуть?
Він знову показав зуби і — їй-богу, не брешу! — загарчав, мовив:
— А хто це збирається в мене красти?
Наче я мав інсайдерські відомості.
Щоб відволікти його, запитав, скільки коштує «ґлок», — виявилося дорого.
Я і сказав:
— Дорого.
Він знизав плечима, мовляв: «Ну що, розкажи мені про це».
Пістолет був заряджений, ціну він заправив не ту, якої я чекав, але, чорт, не знайду ж я цього в «Жовтих сторінках».
Я запитав:
— А як ти знаєш, що я не поліцейський?
Регіт.
— Ти?!
Уточнювати його я не просив.
Він показав на мій слуховий апарат.
— Чуєш не дуже добре?
— Я чую те, що важливо.
Це його зацікавило.
— А як воно відрізняється?
Я не знав, але вирішив його просвітити:
— Річ не в тому, що кажуть, а в тому, як поводиться той, хто каже.
Дурня, ага?
А він купився на повний зріст, сказав:
— Оце мені подобається! Можна я теж так казатиму?
О Боже.
Я сказав:
— Та на здоров’я.
І знову мегарегіт. Може, мені в Східну Європу пора в коміки. Я сказав:
— Дякую, що приділив час.
Він простягнув мені руку, я її потис.
Він сказав:
— Ти мені подобаєшся, мистер, з тобою смішно. Ця країна — від неї мені не так смішно.
Ризикуючи висловитися в дусі вчителів дзену, я сказав:
— Ти просто не з того боку дивишся.
Він замислився й запитав:
— А з якого потрібно дивитись?
— Так, ніби це не важливо.
Не проникнувши в сенс моїх слів, він спробував уточнити: