— А це важливо?
Я вийшов із вагончика й завершив:
— Як дізнаюсь, одразу тобі скажу.
Мені теж треба було з кимось поговорити.
Раніше я завжди пер уперед, не зважаючи на поради, вирішуючи, що робити, по ходу справи. І, звісно, пив. Кому тоді потрібні поради? Мені бухло підказувало всі можливі шалені ідеї.
Тепер я тверезий, чи пак просохлий — може, мені б і допомога не завадила. Рідж відпадала. Ми настільки зчепилися, що підтримки від неї чекати годі, а якщо вона дізнається, що я купив пістолет, то, мабуть, заарештує.
Джефф, мій великий друг, пропав безвісти. Після того як через мене загинула його дитина, він наче зник із землі. Усі мої старання знайти його були марні.
Отак і виходить. Дожити до мого віку і не мати нікого, жодної душі, якій можна довіритися, — це кричущий сором і свідчення того, як дорого мені обійшовся мій спосіб життя. Я побавився з думкою, чи не зателефонувати Джині.
Я однозначно дещо до неї відчував. Я вже не розумів, що таке кохання, — не знав та ще й забув, — але вирішив почекати, доки дам раду з сім’єю вбивць.
Отже, лишався Стюарт, дилер. Замість того щоб до опупіння аналізувати цю ідею, я просто зателефонував йому, і він сказав:
— Заходь у гості, я тут нового трав’яного чаю купив.
Я міг лише сподіватися, що про чай він пожартував.
Дорогою зайшов у церковну крамничку. Така є біля храму августинців: багато всякого з мощами святого Юди, свіженькі книжки про покійного Папу. А те, чого я шукав, на очі не траплялося, просто як літак-привид.
Жінка за прилавком сказала:
— Я вас знаю.
Просто приспів мого життя.
І аж ніяк не веселий.
Вона сказала:
— Я знала вашу матір.
Я чекав звичних панегіриків, загальників і плачів на тему того, яка вона була свята людина, і так далі, і тому подібна фігня. Кивнув, гадаючи: «Перечекаємо беатифікацію...»
Жінка сказала:
— Важкий у неї був характер, у вашої матінки, але, мабуть, не мені вам про це розповідати.
Я одразу відчув до неї приязнь і спитав:
— А у вас є хрест святої Бриґіти?
Жінка усміхнулася — це була щира, привітна усмішка:
— Сили небесні, такого в нас давно не питали.
Але сказала, що перевірить у підсобці.
Чекаючи, я прочитав табличку з текстом «Desiderata»9 і розважив, що, маючи це і «ґлок», можна вважати себе готовим до підступів долі.
Жінка знайшла один хрест, здула з нього пил і сказала:
— Цінника на ньому немає.
Я дав їй двадцять євро, а вона сказала, що забагато. Я сказав, що хай віддасть решту бідним.
Вона не стримала ще одну усмішку:
— О, ми вже так їх не називаємо, ми кажемо «знедолені».
Відповісти на це я не мав чого, то подякував за приділений час.
На прощання вона мені сказала:
— Хай вас Бог береже.
Чорт, я дуже сподівався, що хтось мене побереже. Самому мені це кепсько вдавалося.
***
Коли Стюарт відчинив, я впізнав його не одразу, а потім зрозумів, що він поголився налисо.
Я сказав:
— Ти, здається, зовсім глибоко в дзен занурився.
Він жестом запросив мене досередини.
— Я почав лисіти. А так не буду спостерігати, як це відбувається частинами.
І не посперечаєшся.
Від цього він набув доволі суворого вигляду — у поєднанні з новими, скам’янілими очима це вже був зовсім не той образ банківського службовця, якого я зустрів кілька років тому. Усією зовнішністю він говорив: «Зі мною не заводься».
Обстановка в квартирі й далі була спартанська, атмосфера порожня. Він сказав:
— Зараз принесу чаю.
Ну давай.
Я сів, гадаючи, чи не вдасться добути ще отих чарівних таблеток.
Він приніс два кухлики чогось смердючого, поставив переді мною й запитав:
— Про що ти думаєш, Джеку?
Я відсунувся від кухля й спробував розрядити атмосферу:
— А просто так, для підтримки стосунків, я не міг зайти?
Він похитав головою, ковтнув чаю:
— Ти хіба з кимось підтримуєш стосунки, Джеку? Що тобі потрібно?
Ні, чорт, ну а що? Я й розповів йому. От прямо все — про родину, яка організовано вбивала людей. Часу це зайняло будь здоров.
Він слухав не перебиваючи, а коли я закінчив, то ледь не скуштував чаю. Потім згадав про подарунок, дістав із кишені, сказав:
— Сувенір на новосілля.
Він здивувався, відкрив і сказав:
— Ти приніс мені хрест — тобі здається, мій тягар замалий?
Прозвучало це не як слова вдячності.
— Це на удачу, дім береже.
Він відклав хрест і сказав:
— Для такого однієї святої, як там її, замало.
Я трохи засмутився.
— Такі хрести складно дістати.
Господи, як по-дурному прозвучало.
Він допив чай і сказав:
— Отже, це удача.
Не встиг я щось на це сказати, як він запитав: