— Що ти плануєш робити?
— Поняття не маю.
Він дав цим словам повисіти в повітрі і сказав:
— Все просто. Я читав Тхіть Нят Ханя, і він сказав: «Не просто роби щось. Сядь там».
Саме те, що мені треба, — філософія.
Я запитав:
— Ти хочеш сказати, що мені нічого не треба робити?
Він встав, потягнувся якимсь йогівським рухом.
— Я кажу — вбий сестру.
Я сподівався якоїсь блискучої ідеї, радикальної схеми, яка розв’яже все, ще й, правду кажучи, так, щоб мені за це нічого не було. Щоб я міг собі відчалити, поїхати в Америку і мати коли не чисту совість, то бодай трохи спокою.
Цього не очікувалося.
Я сплеснув руками, мовляв: «Ти нічого кращого не придумав?»
Він витяг із кишені коробочку таблеток і кинув мені:
— Стане в пригоді.
Я хотів запротестувати, обуритися, кинути їх назад, випромінювати гордість і гідність, але таблеток хотів дужче.
— Дякую.
Він знизав плечима й запитав:
— Тобі потрібна допомога?
Це він про те, що в мене виробляється залежність?
Він мовив:
— Тобі треба знати, де живе ворог, і, погляньмо правді у вічі, це я можу дізнатися легше, ніж ти: збереглися старі зв’язки.
Від Рідж допомоги чекати було годі, а валандатися містом самому, сподіваючись на удачу, видавалося не надто розумним, так що я відповів:
— Так, буду дуже вдячний.
Він усміхнувся, і тепер в його виразі обличчя з’явилося якесь душевне тепло.
— Не любиш покладатися на людей, правда, Джеку?
Брехун із мене був дуже низького польоту, тому я сказав:
— Не люблю.
Він підійшов до тумбочки, пошукав там, витяг диск, насуплено подивився на нього і сказав:
— А коли я знайду їх — а я знайду, — хочеш, щоб я пішов на діло з тобою?
На діло?
Не встиг я озвучити якусь фігню в тому дусі, що мені треба зробити це самому, як Стюарт сказав:
— Мою сестру вбили, і ти мені допоміг. А ця... публіка... винищує цілу сім’ю, і я відчуваю, що в моєму житті щось нарешті завершиться, коли задмухну їхню свічку.
Я не втримався:
— Стюарте, ти розумієш, що кажеш?
Він прийняв якесь рішення щодо диска.
— Я завжди розумію, що кажу, тому й говорю так мало.
Глибока думка.
Я підвівся, не знаючи, чи вдарити з ним по руках; а він простягнув мені диск:
— Це тобі. Ти дав мені хрест, а ось тобі у відповідь дещо подібне, тільки що його, можливо, трохи легше нести.
Обкладинка була чорна — цілком доречно. Альбом такої собі Бетті Лаветт називався «I’ve Got Му Own Hell То Raise». Я вказав на назву й запитав:
— Зашифроване послання для мене?
Він провів мене до дверей і сказав:
— Це просто диск. Не в усього є прихований сенс.
Я дав йому свій телефон, а він сказав:
— Я озвуся — не знімай апарат.
Та да.
Коли ти їси, їжа — це ти.
Дзенський вислів
ЕД О'БРАЄН, ОТОЙ, КОТРИЙ НАЙНЯВ МЕНЕ РОЗСЛІДУВАТИ ЗНИКНЕННЯ СОБАК, — Я ВІДЧУВАВ, ЩО БУЛО Б ДОРЕЧНО ДОПОВІСТИСЯ ЙОМУ. А що розповідати? Що я найняв алкаша, звільненого з поліції, а його втопили в каналі? Що в мене є вагомі підстави вважати, наче бізнесмен на прізвище Кінг підкладає собачатину в консерви, і я підіслав психопатку, яка спалила йому склад?
Нічого собі доповідь.
Що-що, а його повноцінна увага мені гарантована.
Він дав мені свою адресу. На Нижньому Ньюкаслі, просто понад університетом, і похід туди був просто заспокійливою прогулянкою. Чути галас студентів, сміх, істинний пульс життя. Будинок я знайшов без мороки — з отих, заплетених плющем, що зразу думається: там мешкає професор чи ще якась поважна особа. Важка кована брама, потім коротенький хідник до парадного входу. Великий занедбаний сад. Якщо ти багатий, можна дозволити собі занехаяти сад — це навіть додає йому принадності. Табличка на дверях попереджала:
Продавцям вхід заборонено
Запропонувати на продаж я міг тільки проблеми й колотнечу. Подзвонив у двері, і врешті-решт мені відчинив О’Браєн у такому, знаєте, важкому аранському кардигані, що їх, я думав, тільки американці купують, і коричневих вельветових штанях, до сміховинного пожмаканих і розтягнутих. У руці він мав товсту книжку. Професор зміряв мене поглядом і сказав:
— Ви що, читати не вмієте?
Я розумів, що від того моменту, як він домовлявся зі мною про допомогу, минув час, але все ж таки не настільки довгий.
Я сказав:
— Я Джек Тейлор.
До нього щось дійшло, він на мить задумався, наче гадав, чи не виставити мене, а потім сказав:
— Гадаю, вам краще зайти.
Він гадає?
Схоже, благословлялося на щось прекрасне.
Ми зайшли в заставлений книжками кабінет зі зручними потертими меблями й горіховим письмовим столом, заваленим паперами і теками. Професор всівся за стіл, а мені показав на стілець навпроти. Я сів, почуваючись як на співбесіді. Не знав, із чого почати. А він сказав: