Вона з помітним зусиллям підвела голову, поглянула на мене і сказала:
— Заходь, амак.
Синку.
Божечки, двадцять років цього слова не чув. Вона провела мене до маленької вітальні, знов-таки чистої, як відпущення гріхів. На стіні в рамках висіли портрет Папи, Святе Серце і фотографія Ойна в поліцейській формі. Вигляд у нього був неймовірно молодий, обличчя свіже й сповнене такого ентузіазму, що в мене аж серце розривалося.
Місіс Гітон запитала:
— Чайку вип’єш, голубчику?
О Боже.
Голубчику!
Колись це лагідне слово було так само поширене, як рекет. А тепер і не почуєш його. У ньому — невимушена теплота, якась така сердечність, ненав’язлива, а сил від неї додається. На якусь шалену мить я подумав, що зараз розревуся. Сказав, що з радістю вип’ю чайку. Старий ритуал, він теж уже відмирає. Зараз зайдеш до людини — і тобі запропонують авторської кави, а душевності нуль, хіба як варіант до вибору на таці з дозою кофеїну. Відмовитися випити чаю в такої бабусі неможливо — це все одно що плюнути їй в обличчя. І хоч яка вона старенька й благенька, ніколи — ніколи в житті — не доречно пропонувати тут допомогу.
На каміні, застеленому серветками з ірландським мереживом, вишитими вручну, стояли нагороди з герлінгу й гельського футболу, а також маленька пляшечка святої води з Лурду. Я взяв таблетку від Стюарта й проковтнув. Душевний струс значно більший, ніж я був готовий визнати.
За п’ять хвилин вона повернулася з тацею. Там стояли чайник, найкращі в господарстві порцелянові чашки й шматок фруктового пирога.
Бабуся підняла голову й запитала:
— Може, крапельку міцного?
Віскі.
Тільки якщо мені буде можна тут залишитися назовсім і видути всю пляшку.
— Ні, просто чай — це чудово.
Я повертався до старого способу спілкування, наче завжди так і розмовляв.
Вона сказала:
— Ану ж бо заваримо.
Вона обережно сіла в крісло й помішала заварку в чайнику ложкою. На шиї в бабусі був Чудотворний медальйон10 на блакитному шнурочку. Вона сказала:
— Така холоднеча, правда?
Та ні.
Я сказав:
— Так, пробирає.
Чай і погода — що може бути більш ірландським?
Я сказав:
— Співчуття щодо Ойна.
От блін, я намагався вигадати про нього якусь переконливу побрехеньку, але ж переді мною його мама, вона повірить будь-якому доброму слову, яке я зможу з себе вичавити.
Я й спробував:
— Він був хорошою людиною.
Блискуче, просто, бляха, геніально.
Вона заплакала. Не голосно — гірше, мовчки схлипувала, трусячись усім тілом. По щоці скотилася сльоза, впала в порцелянову чашку, тихо хлюпнувши, і я розумів, відчував усіма фібрами душі, що цей звук долучиться до фантомного оркестру кошмарних мелодій, що мучить мене ночами.
Вона промокнула очі серветкою і сказала:
— Вибачте, містере Тейлор, це...
Я поспішив сказати:
— Будь ласка, місіс Гітон, називайте мене Джек.
Вона б не стала так робити, але я виграв трохи часу. Запитав:
— Чи я щось можу для вас зробити? Принести?
Вона похитала головою:
— Ойн був... зі складним характером і пив, це жахливе прокляття, не міг від цього ніяк звільнитися.
Я намагався придумати шлях до відступу, а вона сказала:
— Не думала, що він візьме з собою Блекі.
Як повний придурок, я перепитав:
— Блекі?
Місіс Гітон наче розмовляла з собою, продовжила:
— Звичайно, він так любив цього песика, і я могла б здогадатися, що він без нього не піде.
У голові в мене закрутилося, затанцювало — я намагався розставити все по місцях.
— Блекі — то був його пес?
Проникливий, уважний детектив, нічого не пропускає. Вона коротко усміхнулась, і усмішка осяяла її лице, одразу забравши тридцять років.
— Він жив заради цієї тваринки, і коли він... він... пішов у річку, то я не здивувалася, що забрав Блекі з собою.
Вона пошукала в кишенях фартуха, вийняла акуратно складений аркуш і показала мені:
— Ось що він мені залишив.
Серце моє впало. Я взяв папірець, розгорнув і прочитав:
Люба матусю!
Вибач будь ласка, я так далі жити не можу, будь ласка молися за мене, я беру з собою Блекі, щоб не було самотньо, в моїй шухляді зі шкарпетками кілька сотень євро. Люблю тебе, мам
ХХХХХХХОйн
Я повернув записку. Мені відібрало мову.
Вона сказала:
— Він прив’язав Блекі до себе поясом. Той пояс у нього лишався з ґардів, він страшенно ним пишався. Коли в нього забрали форму, він залишив пояс собі. Як ти гадаєш, його можуть забрати назад?
— Ні... не заберуть.
Я зібрався йти, пообіцяв іноді телефонувати, дізнаватися, як справи.
Вона сказала:
— Ти пирога не їв. Зачекай-но.
Вона пішла до комірчини, загорнула пиріг у папір і сказала: