— Як тебе звати?
Він зі сміхом в очах поглянув на неї і сказав:
— Не чіпляйся за ярлики. Шукай сутність... яка на споді.
Усі, хто вважає зовнішні речі важливими, всередині дурні.
Чжуан-Цзи
БУВ РАННІЙ РАНОК. ПРИЙШОВ ЛИСТОНОША, ПРИНІС ОФІЦІЙНОГО ВИГЛЯДУ ЛИСТ. Я заварив міцної кави, зробив тост, але їсти не хотілося, розірвав конверт. Лист був від агента з нерухомості.
Я прочитав його зі здивуванням, зжував сухий тост, не відчуваючи смаку. Зголосилося три покупці. Цифри були якісь шалені. Я взагалі не міг уявити, що буває стільки грошей. Ґолвей мав славу найдорожчого міста в країні, ціни на житло зашкалювали. Мені тільки й лишалося, що погодитися на найбільшу суму — і стати багатим... і бездомним. Другий стан мені знайомий, а от перший — як воно буде?
Я постукав у двері й відклав лист, гадаючи, що прийшла Рідж.
То був Стюарт, вбраний як сама респектабельність: гарне пальто, шовковий шарф, вільно пов’язаний, стильні темні штани. Начищені черевики блищали.
Я запитав:
— Звідки ти знаєш, де я живу?
У його очах зблиснула темна енергія:
— Не будь дурником, Джеку.
Я відступив убік і жестом запросив його. Він уважно придивився до квартири, потім помітив «шапку» листа з агенції.
— Продаєш і переїжджаєш?
Я зачинив двері й сказав:
— Ну радше виїжджаю.
Він сів на стілець, і я запитав, чи не треба йому чогось попити, хоча, на жаль, трав’яного чаю не маю.
Він відмовився, уважно подивився на мене і сказав:
— Я її знайшов.
— Ґейл?
— Ми зустрічаємося.
Певне, він, пройда, жартує — хоча почуття гумору належало до тих рис, які він залишив у в’язниці.
Я сказав:
— Ти жартуєш?
Він подивився на мене химерно, наче й досі не мав певності, коли я говорю серйозно, а коли ні.
— За всю нашу дивну й колоритну спільну історію, Джеку, ти хоч раз бачив мене жартівником?
У його словах проскочила металева нотка, і я знову замислився, що ж йому довелося замкнути в собі, відрізати від себе, аби вижити у в’язниці. І назад воно не поверталося. Я похитав головою:
— Розкажи.
Він злегка всміхнувся. З таким Джеком Тейлором йому було найзручніше мати справу.
— У тобі всередині ще лишається ґард. Я розповів тобі, що маю контакти, і хоча вже не торгую наркотиками, але мережу знаю, знаю і те, де ходять клієнти. Стежиш за думкою?
Та невже це дуже складно? Я сказав:
— Та ну, звісно, стежу.
Він витримав паузу і продовжив:
— Тож я перевірив нічні клуби — як у юність повернувся — і з третього разу знайшов її. І треба сказати, Джеку, ти її недооцінив.
Я не до кінця розумів, що він має на увазі, але був певен, що мені воно не сподобається. І різко перебив:
— Ти про що?
Стюарт важко зітхнув.
— Моя сестра, яку вбили (і я ніколи не забуду, що ти домігся справедливої кари для її вбивці), вона була найкращою людиною, яку я зустрічав, просто сама доброта.
Думаю, Ґейл теж колись була така, але після смерті матері, після спроби самогубства вона загинула.
Певно, на моєму обличчі було написане щось цинічне.
Він продовжив:
— Звичайно, вона повернулась, але замість тієї, якою була раніше, прийшло інше, по-справжньому лихе створіння. Я зустрічав найгірших людей на землі: справжніх покидьків, чисте зло, психопатів, соціопатів, кого хочеш, усі види небезпечних потвор... але вони ніщо, ніхто порівняно з силою абсолютної тьми, яка сидить у цій дівчині.
Я не повівся і сказав:
— Та це просто дівчисько — і лиха, зла вбивця. Не роби з неї чогось надприродного.
Отепер його усмішка стала холодною. Він сказав:
— Ну гаразд, у нас є спільний знаменник, друже. Моє діло — розповісти і знати, що ти зі мною.
А це що було, в лихої години?
Я подивився на нього, і він пояснив:
— В’язниця її не зупинить. Тобі треба її усунути.
Я ходив по кімнаті, сказав:
— Уже називай речі своїми іменами — вбити.
Він підвівся:
— Ось адреса будинку, який вони винаймають. У п’ятницю ввечері в нас побачення. Чом би тобі не зайти побалакати з батьком і сином, ну а я дочку... відволікатиму.
Я не розумів, до чого він веде, й запитав:
— А я що маю робити?
Він опустив плечі — класична поза поразки.
— Джеку, ти це затіяв, а я так, погуляти вийшов.
Блін.
Я сказав:
— Ніщо, власне, не настільки... та нічого.
Він зупинився біля дверей. Такого він не чекав.
— Це ти вивчаєш дзен?
Рідкісний для нього тон — щирий захват.
Я дав йому насолодитися передчуттям і сказав:
— Ні фіга, це Пол Ньюмен у «Холоднокровному Люку».
Смертю природа каже нам сповільнитися.
Ірландське прислів’я