АДРЕСА, ЯКУ ДАВ СТЮАРТ, БУЛА НА ФАЗЕР-ҐРІФФІН-РОУД, І Я ВИРІШИВ РОЗВІДАТИ ТІ МІСЦЯ ЯК СЛІД. Ушкоджена нога знову давалася взнаки, так що прогулянка очікувалася не з приємних. Пройшовся по Шоп-стріт, і живих статуй та мімів там уже зібралося видимо-невидимо. Один мім стояв на ящику й мав зображувати чорта — розмальований червоною фарбою, з рогами, з чимось ніби вилами, хоча трохи погнутими (може, навіть спеціально). На нього зачаровано дивився малий хлопчик, я зупинився на мить, а чорт звернувся до мене з ґолвейським акцентом:
— Хочете потиснути руку Сатані?
Відчув спокусу повідомити йому, що займаюся цим уже стільки років, що він і не повірить. Кинув йому в коробочку кілька євро, а він широко до мене вишкірився. Зуби чорні — навряд чи грим.
Помітив знайому постать: до мене наближався Чаз, румун, який на той час прожив у місті ось уже майже шість років і повністю акліматизувався. Він навдивовижу засвоїв ірландську англійську, він зазвичай смикав мене і при цьому якось переконував, що, беручи мої гроші, робить мені послугу. Коротше, швидко вчився.
Привітався він словами:
— Джеку, старенький!
Дуже по-румунськи, чи не так?
На Чазі був новий замшевий піджак, дизайнерські джинси й ковбойські чоботи, що так і впадали в очі. Коли я бачив його востаннє, він очікував депортації. Щось, вочевидь, неабияк покращилося.
— Чазе, як справи?
Він подивився на мене й запитав:
— А чому слуховий апарат?
Що тут відповісти?
Я сказав:
— Старість.
Він кивнув, не сперечаючись.
От блін.
Він роззирнувся, наче зібрався сказати щось дуже важливе, а тоді:
— У мене гроші трохи скінчилися.
Який підхід!
Я сунув йому кілька купюр, він їх швидко сховав. Сказав:
— Я такі дивні речі про тебе чув.
Чи хотів я знати які?
Ризикнув:
— Наприклад?
— Кажуть, ти більше не п’єш, триста років уже ні краплі в рот не брав.
В Ірландії це диво так диво.
Я сказав:
— Так, справді якийсь час не п’ю.
П’яниця не любить втрачати своїх. Це наводить на думку, що він, можливо, наступний.
Та хай Бог милує.
Він запитав:
— Ну і як воно тобі?
Та взагалі краса, радощів повні штани.
— Нормально, звикаєш поступово.
Та зараз.
Він почухав голову й став допитуватися далі:
— А що ти робиш, ну, цей, з усім цим часом?
Блін, та я поняття не мав.
Сказав:
— Багато читаю.
Він зібрався йти, сказав:
— От бідолашний невдаха!
Амінь.
Я влаштував собі мініекскурсію рідним містом. Америка насувалась — і, може, я більше ніколи не пройдуся цими вулицями. Пішов до церкви Святого Йосифа на Презентейшен-роуд. Пам’ятаю, як батько розповідав мені про «чорно-брунатних»12 і британських військових, які вишикувалися понад церквою, коли вони на знак помсти розстріляли отця Ґріффіна. Убивства священників — частина нашої історії. Тільки зараз відмінність у тому, що для такого не потрібні окупаційні війська. Убивці тепер ми.
Похоронна процесія отця Ґріффіна в 1920 році вийшла з Мілл-стріт, перетнула міст О’Браєна, і досі лишаються старожили, які твердять, буцімто, коли катафалк виїхав на середину мосту, з води вискочили три лососі, зависли в повітрі й красиво пірнули назад. Зараз уже стрибків лосося не побачиш — від отрути у воді риби поблякли, як і населення міста. Тато зі сльозами на очах розповідав, що правив катафалком чоловік рідкісної мужності й сили духу — попри писану заборону, на ньому були циліндр і широкий пояс. Тоді і зараз я уявляю цього чоловіка, героїчного у своїй затятій вірі. За тиждень його застрелили.
Запитай зараз молодих людей, хто такий отець Ґріффін, а на тебе подивляться, мовляв: «Та ви що, я ж попів не знаю».
Будинок на Фазер-Ґріффін-роуд я знайшов без проблем. На цій вузенькій вуличці колись була справжня атмосфера старого Ґолвея. Зараз ні, та й де вона є, якщо подумати?
Нині головна окраса вулиці — таблички «ПРОДАЄТЬСЯ». Треба обережно. Якщо хтось із родини мене помітить, усе пропало. Будинок стояв десь посередині, наче тихий, ніякого руху не помітно.
Я аж підскочив: якийсь чоловік звернувся до мене:
— Когось шукаєш?
Я озирнувся й побачив особу за сімдесят із собакою на повідку — аж захотілося порадити йому не ходити на Ньюкасл. Обличчя ясне, уважне, акцент тутешній. Я сказав:
— Та от думаю будинок купити.
Він поглянув на той і сказав:
— Цей винаймають англійці, а отам далі — ті продаються. Грошей треба добряче.
— А що там за англійці?
Обличчя співрозмовника говорило, що питання дуже дурне.
— Вони ввічливі... але чи привітні? Британці, вони так не вміють.
Більше на цю тему він не мав що сказати. Я подякував і зібрався йти далі.