Лише кілька років тому я регулярно ходив до церкви, священник навіть звертався до мене на ім’я, але після того, що я дізнався про пральню Святої Магдалини, різко припинив, а привезений з Лондона чорний шкіряний плащ украли під час меси — і хоч під присягою я це стверджувати не готовий, але бачив потім священника в дуже схожому.
У всіх газетах кричали про якесь розп’яття, але це я пропустив і перейшов до буденніших новин. Попиваючи каву, почитав про скандал у «Чорній скриньці» — закладі в гомо-кварталі, де громадськість обурив лесбійський перформанс. Далі по вулиці, в Боерморі, крамниця товарів сексуального призначення мусила закритися через пікети. Власник глузував: «Вони думали, що в нас у крамниці займаються сексом». І додав, що широкий розголос забезпечив успіх закладу, який він тепер відкрив у центрі міста.
Я потягся по цигарки, а потім згадав, що не палю. Та й коли б так, палити там було заборонено. Ірландці, попри очікування, сприйняли новий закон абсолютно мовчки. Ми що, яйця розгубили?
Та отож.
Я відсунув газету. Навпроти сів молодий чоловік із довгим жирним волоссям. Узяв банку «Ред Булла». Він нічим не був схожий на Коді, але нагадав про нього, і я відчув себе гірким, як та чорна кава, що її я дарма не замовив.
Також він був мені схожий на Джоя Рамона. Відсьорбнув з банки — от власне що відсьорбнув: у найкращі часи для мене це один з найбільш діставучих звуків, а в поганому настрої я його просто не зношу. Мені захотілося дати йому ляпаса і крикнути: «Май, бляха, культуру!» Стримався, допив лате й подумав, чи не взяти подвійне еспресо. Тип на мене навіть не дивився. Мені здалося чи він шкірився?
Я уважно на нього поглянув і не без злості в голосі запитав: — Я тебе знаю?
Він допив, почав зминати бляшанку, відкинув довгі пасма з очей і сказав:
— Перепрошую, сер, замислився.
І який же виклик вклав у це «сер»!
У якійсь крамниці грало радіо, і я почув Морріссі з його тогочасним хітом «First Of The Gang To Die». Мене від цієї пісні в холод кидає — щось у ній є пророче. Хлопчина дивився на шрам у мене на обличчі: мене колись сильно побили двоє братів, які недолюблювали тінкерів.
— Це від ножа?
Я торкнувся шраму. Все намагаюся звикнути, що голос у мене змінився, відколи я кинув курити: він став такий, наче я викурив мільйон цигарок і запив кепською самогонкою — не так хрипкий, як просто хріновий. Нахабство типа справило на мене враження, і я відказав:
— А тобі звідки знати? Ти в армії служиш?
Адже де йому в армії служити — він був щупленький і крихкий.
Він вишкірився й відказав:
— Ні, просто я з Лондона.
Він почухав руки (я впізнав амфетамінову сверблячку), а тоді заговорив. Його несло, і рот не встигав за потоком думки:
— А ви колись слухали «The Libertines»? Піт Доерті, їхній співак, він типу як зліз із наркоти, a «The Black Keys», «10 AM Automatic», «fatback blues» і «I’ve gotta» трохи мені нагадують «Prodigy». Данст, він живе як уві сні, і якщо колись будете в Лондоні, обов’язково сходіть послухайте Рутса Мануву, він такий, як... — хлопець замовк, згубивши нитку оповіді, а тоді продовжив: — Такий peп — і стриже, і голить, і з гумором, розумієте?
Зупинився: зрозумів, що прочитав мені бліц-лекцію з музики, точно як, бува, робив і Коді, при тому що я про музику ані слова не казав.
Тож я, нехай уже буде, сказав йому:
— Що, любиш музику, хлопче?
Увагу він міг тримати рівно стільки, скільки Коді. Одну хвилину на тобі зосередиться, а потім бац! — і знову відчалив, ніби не може більше утримувати в голові одну думку. Він підвівся і сказав:
— До зустрічі.
Трохи подумав і додав:
— Чувак.
Кіно «Світ Вейна» багато за що має відповісти. То був один з улюблених фільмів Коді. Ну а в мене на це відповіді не було: ні тоді, ні зараз. Я просто кивнув, а він почовгав геть — отак, на напівзігнутих, що деякі молоді люди виробляють собі таку ходу: мовляв, усе мені пофіг.