Він додав:
— А колись була гарненька вуличка. Та й всі інші хіба не такі були?
У дома мені не йшов з голови чоловік, який правив катафалком отця Ґріффіна, і, слово честі, кілька разів я практично бачив його, тиснучи на курок незарядженого «ґлока», намагаючись уявити, як цілитиму в Ґейл. Стюарт мав рацію: в’язниця для неї — не варіант. А це?
Задзвонив телефон. Джина, лікарка, питала, як заживають руки. Сказав, що добре, а потім запала мовчанка. Напевне, в ту мить я міг би запитати в неї, чи не піде вона зі мною десь повечеряти. Я хотів, але не зміг. Сказав, що скоро зателефоную, коли з дечим дам раду. Та от, наприклад, уб’ю дівчину. З її голосу я зрозумів: вона не очікує, що я зателефоную. Подякував за турботу, наче якийсь мудило невдячний.
Поглянув на годинник. Скоро Стюарт зустрінеться з Ґейл, а мені настане час завітати до Мітча і Шона. Я вдягнув своє універсальне пальто ґарда, зарядив пістолет і поклав його в праву кишеню, сподіваючись, що не матиму необхідності стріляти в Шона. Не те що я мав якусь симпатію до цього хлопця, але його, безумовно, підхопила течія, на яку він не міг вплинути.
Коли вийшов на Фазер-Ґріффін-роуд, було темно, а в будинку яскраво світилося. Подумав, чи не пролізти з чорного ходу, а потім вирішив, та ну нахер, не буду заходити зі спини.
Подзвонив у дзвоник, тримаючи праву руку в кишені пальта, а в ній — «ґлок». За три хвилини мені відчинили.
Там стояв Шон. Обличчя в нього стало землисте, очі величезні. Видихнув:
— Мій батько, з ним щось погано.
Я подумав, що з ними всіма й так дуже погано, але зайшов і запитав:
— Що саме?
Шон був на межі істерики.
— Ґейл дуже з ним полаялась. У нас закінчуються гроші, і вона сказала, що знайшла нове джерело. Тато сказав, що, напевне, час закінчувати з усім цим, а вона озвіріла, обізвала його боягузом і пішла з дому.
Я дивився, де ж Мітч. Не хотілося б, щоб він наскочив на мене несподівано.
Шон, важко переводячи дух, продовжував:
— Тато схопився за груди, потім пішов нагору, його хитало, а мені страшно було піти подивитися, як він.
— Як давно це було?
Шон намагався пригадати — схоже, в голові у нього все мішалося.
— Три години? Більше?
Я прислухався: тихо. Сказав:
— Почекай тут, підіймуся.
— Велика спальня, праворуч.
Я поволі пішов нагору, гадаючи, чи діставати пістолет. Вирішив не світити його. Зайшов у спальню.
Там були шпалери з «оксамитовим» візеруночком — це жахіття прикрашало бідні оселі бозна-скільки часу, а на стіні — три керамічні качки в польоті, у середньої відбита голова. Ліжко — одинарне, і від того мені чомусь стало сумно, хоча, бляха, яка різниця? А була-таки. Одинарне ліжко в дорослої людини — символ життєвого провалу. Постіль брудна, і навряд чи хтось ближчим часом збирався її прати. Прання, мене хвилює прання? Я подумав про цього чоловіка, про те, за що він відповідальний як батько, про цих дітей з вивернутою свідомістю, яких він виховав, зробив такими, як вони є, чиї дії не тільки підтримував, а й керував ними. Гадаю, він зрежисерував діяння настільки лихі й огидні, що практично неможливо уявити, про що він думав, кладучи вночі голову на подушку. Чи думав про Нору, свою кохану дружину? Горе викривило його свідомість, та він же, мабуть, розумів, що вона б жахнулася з того, що він вчинив у її ім’я і, ще гірше, долучив до цих справ дітей, яких вона любила всім серцем.
Я прошепотів:
— Ну що, падлюко, ти сам прикликав кару. Ти гадав, здатний все контролювати? Ну, друже, сподіваюся, там, де ти зараз, достатньо жарко. І знаєш що? Сподіваюся, якщо життя після смерті існує, то ти ніколи... ніколи більше не побачиш Нору. Земля тобі, блін, скловатою.
Шон гукнув знизу:
— Тату, ти як?
Я спустився, і Шон із жахом дивився на мене.
Я сказав:
— Викликай «швидку».
Той не поворухнувся.
— Він одужає?
— Ні, він мертвий.
Потужний серцевий напад. Він простягся на ліжку, роззявивши рота в безгучному крику. Шон завив. Я зателефонував 911, а потім підійшов до підлітка й дав йому ляпаса з усього маху.
— Отямся. Мені треба йти, я тут далі бути не можу. Просто скажи їй, що він ліг спати, а ти прийшов перевірити, як він, і знайшов отак.
Він кивнув, запитав:
— А Ґейл, що мені їй сказати?
Я уявлення не мав. Відповів:
— Все буде нормально, просто почекай і роби те, що я тобі говорив.
Я вибрався надвір. Було чути сирену. Уже пройшовши пів дороги до кінця вулиці, я помітив, що досі стискаю в руці «ґлок». Сказав до себе: «Один готовий, двоє лишилося».
Дорогою додому пройшов п’ять пабів і два оптові алко-маркети. Вони співали до мене так, як мало коли.