Зайшов, струшуючи дощ із промоклого одягу, бурмочучи як ненормальний. Сказав собі, що добре сюди зайти, поставити свічки за Коді, Серену Мей і весь мій довгий список покійників. Сподівався, що свічок тут усе ж більше, ніж святої води.
Колись я ходив ставити свічки до августинців, доки в них не сталося технічне вдосконалення. Так, зробили автоматичні кнопочки, щоб засвічувалася лампочка. Мені таке не підходить — мені потрібен увесь ритуал зі свічечкою, запахом воску, треба бачити, як займається ґніт. Це мене заспокоює, дає відчути, що не все в житті продається. Я набрав їх як на цілу месу, сунув пачку грошей в коробочку й став дивитися, як свічки загоряються.
Почув:
— Свічка — це молитва в дії.
Озирнувся і побачив високого священника під сімдесят, із білим, як сніг, волоссям і обличчям, на якому пролягли не зморшки, а цілі глибокі борозни. Такий ніби Клінт Іствуд у рясі.
Я запитав:
— Ви в це вірите?
Насправді мені було по цимбалах, у що він вірить, — мої стосунки з духовенством були вичерпані.
Він відповів:
— Красива думка, ви згодні?
Я був у не дуже згідливому настрої:
— А про мене — то свічки як свічки.
Він замислився над цим — і зробив несподіваний хід:
— Чаю випити хочете?
— Хіба не тому у вас, народ, такі проблеми, що ви робите подібні запрошення?
Він сприйняв це нормально, сказав:
— Навряд чи я б став якось користуватися вашим станом. Слушно.
Не встиг я це сказати, як він додав:
— Річ просто в тому, що я не люблю пити чай на самоті, то й подумав, побачивши, як ви промокли, що вам буде приємно до мене долучитися.
Я чув, як дощ і далі барабанить щодуху, і сказав:
— Чом би й ні?
Провів мене в ризницю, там збоку була маленька ніша. Він зачинив двері, зайнявся чаєм. Показав мені, де сісти, і я сів на твердий стілець, хоча поряд стояло м’яке потерте крісло.
Він запитав:
— Не шукаєте легких шляхів?
Зі священниками розслаблятися не можна — так і норовлять якесь глибоке питання поставити.
Я відказав:
— Подумав, що воно ваше.
Чайник кипів, і в цьому звуку лунало щось рідкісно дружнє. Нечасто я таке чую.
Священник сказав:
— Але дозвольте вгадати: ви здебільшого обираєте важчий шлях.
Ну от, я ж казав, проноза.
Він нагрів чашки — такого зараз уже й не побачиш, — потім узяв справжній чай («Lipton», не більше не менше!), висипав на тарілку печива «Hobnob» із шоколадною поливкою. Навіть не знаю — уже від цього він мені сподобався. Поставив усе це на маленький столик, сказав:
— Пригощайтеся!
Я запитав:
— Як мені вас називати?
Він витер крихти з губ, простягнув мені руку і сказав:
— Не уявляю, як би ви називали мене «отче», так що хай буде Джим. А вас як звати?
Я відповів йому на міцний потиск і назвався:
— Джек Тейлор.
Це нічого йому не сказало, слава тобі Боже. Налив мені чаю, а я запитав:
— То як у вас справи йдуть?
Джимові це сподобалося, він аж секунду ці слова посмакував і відказав:
— Проблеми є, але я оптиміст.
Або ідіот.
Я запитав:
— Попри всі... проблеми... як воно з загальною позицією? Я про те, що ваші верховні й далі такі самі зарозумілі, продовжують видавати заяви... як вони називаються... едикти? Як із цим?
Він зітхнув і визнав:
— Старі звички гинуть важко.
І то правда.
У нього було своє питання до мене:
— А чим ви займаєтеся, Джеку, окрім такого буяння свічок?
«Буяння» — мені сподобалося.
— Здебільшого лізу не в свої справи, трохи як і церква.
Скуштував чай. Міцний, гіркий, як старі часи, зате добре знайомий. У мене було інше питання:
— А що ви думаєте про природу зла?
Він уважно, вдумливо зміряв мене поглядом:
— Дивне питання.
— Це відповідь?
Він усміхнувся:
— Я намагаюся виграти час.
Я почекав, а він сказав:
— Я в неї вірю. Бачив її, відчував, і, на жаль, видається, що зла стає на світі більше.
Господи, він усе правильно розумів. Я продовжив:
— А якщо ви точно знаєте, що хтось справді лихий, як то кажуть, неспокутно, то що б ви запропонували зробити?
Він відбувся готовою відповіддю:
— Ми віримо, що немає таких, хто не підлягає спасінню.
Тепер настала моя черга всміхатися:
— Я б сказав, ви нечасто виходите на вулицю.
Почувся дзвоник, і він сказав:
— Сповідатися хтось прийшов. Мені треба йти. Може, колись продовжимо цю розмову.
Я підвівся й сказав:
— А яку зараз покуту призначають — три «Богородиці» й «Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу»?
Він по-доброму стиснув мені плече і сказав:
— Мабуть, давненько не ходили сповідатися, так?
Я сказав: