— Я днями сатану на Шоп-стріт зустрів.
Він не здивувався:
— Він взагалі тяжіє до комерційного сектора. Як там він?
— Зуби погані.
Йому сподобалося. Коли ми виходили, я сказав:
— Пропонував мені руку потиснути.
— І що ж?
Дощ припинився. Я роззирнувся у церкві — там було так затишно й тепло, що йти не хотілось, але все ж рушив до виходу, відповівши:
— А вгадайте.
— Не можна недооцінювати Антихриста.
Я сказав, що пам’ятатиму його слова.
Я продовжив надзвонювати Стюартові на мобільний. У мене ум за розум заходив — що ж там із ним? А раптом Ґейл і його теж? Я щойно втратив Коді, не витримаю, якщо ще один друг отак пропаде.
Відповів він нарешті десь за тиждень:
— Так?
Я отетерів від того, що він відгукнувся, аж на мить втратив дар мови, і він повторив:
— Так?
— Де тебе чорти носили?
— Це може бути тільки Джек Тейлор. Привітність і душевна теплота так і пре, Джеку.
Я метав громи, тобто дуже лютився, крикнув:
— Та що ж відбувається? Що сталося з... ну, сам знаєш ким... і де тебе носило?
Якщо мій гнів якось його зачіпав, то приховував він це знаменито.
— Вибач, я не усвідомлював, що тобі треба доповісти. А де я був? На ретриті.
Я хотів розповісти йому, як хвилювався, але, подібно до Рідж, у моменти вразливості слова в горлі застрягали, і я втисячне питав себе: «Та що з тобою?»
— На ретриті? Це, блін, як?
Голос у нього не мінявся, говорив він так само негучно. Відповів:
— Медитував із майстром дзену, вчився бути спокійним. Воно б і тобі не завадило, здається.
Я відчував таке полегшення, що він живий, аж був готовий його прибити. Чи буває в людини більш ірландський стан душі? Я постарався притримати жовч.
— Нам необхідно зустрітися.
Він помовчав, дав тиші встоятися.
— Необхідно? От від цього світ і є таким збоченим, Джеку.
Насправді ніщо нам не необхідне.
Я зрозумів: якщо ця фігня триватиме й далі, то він, чого доброго, покладе слухавку, щоб стати спокійнішим, чи пак більш спокійним. Я перевів дух і сказав:
— Можна ми зустрінемося?
Почув усмішку в його тоні. Він сказав:
— Ну от, ти вже став більш спокійним. Правда, так краще? Я вдома, заходь, коли зручно.
От же ж дятел діставучий.
Я сказав:
— За двадцять хвилин буду.
— Я вдома.
Подумав, чи не взяти «ґлока», всадити йому кулю в коліно — і побачимо, який він тоді буде спокійний.
Місто продував крижаний вітер: очікувалася ожеледиця. Мене пересмикнуло, хоч я й не був певен, що від холоду. За десять хвилин я вже був біля його квартири, рішуче налаштований не виходити з рівноваги. Подзвонив.
Відчинив він не поспішаючи і сказав:
— Джеку, радий тебе бачити.
Жестом запросив заходити. На ньому було щось на зразок білого костюму для дзюдо, ноги босі. Хата здавалася ще порожнішою, ніж минулого разу. Запитав, чи хочу я чаю, я відмовився. Показав мені, де сісти, а сам сів на підлогу в позу лотоса з непроникним обличчям.
Мені й далі хотілося заїхати йому в зуб ногою, тож я зразу перейшов до справи:
— Що сталося?
Він дивився на мене з цікавістю, наче вперше бачив.
— Ти маєш на увазі, глобально, на світовій сцені? Тут я тобі не допоможу. Моя думка...
Він ніби добирав слово.
—... стала більш... нейтральною.
Та він зовсім з глузду поїхав. Усе, що сталося до того, — загибель сестри, в’язниця — нарешті вдарило йому в голову, і він не витримав.
Я порахував до десяти й сказав:
— Ґейл, твоє з нею побачення — потім її знайшли... утопленою.
Він кивнув, наче знав, але це якось вилетіло з голови. Сказав:
— Вона не мала куди йти. Вода справді очищує, забирає всі муки.
Якби він тут ще й зморозив щось про спокій, я б забив його кулаками до непритомності.
— А ти їй допоміг?
Він замислився над цим, наче це викликало певну цікавість, не надто глибоку, але, може, варту відповіді.
— О, Джеку, ти робиш квапливі висновки, вирішуєш, що речі мають бути такими, як ти хочеш, і намагаєшся підігнати під це обставини.
Терпець мені уривався. Я постарався все ж утриматися, знайти бодай трохи терпіння й витримки.
Ні.
Вже не мав.
І я підскочив, схопив його за цю дзюдошну сорочку, підняв на ноги й шарахнув об стіну.
Сильно.
Сказав:
— Та годі з мене цієї дзенської фігні. Ти її вбивав?
Він був повністю розслаблений, не реагував на мою насильницьку дію і поволі сказав:
— Я був із нею ввечері в п’ятницю, пам’ятаєш?
Я стискав кулак, готовий йому врізати. Дуже хотів це зробити, процідив крізь зуби:
— Так, блядь. І що ж?
Голос у нього був рівний, зважений — так можуть звертатися до неслухняної дитини:
— Джеку, вона втопилася в ніч на неділю.