Свою відповідь я оформив дуже обережно:
— Твоя думка про цю сім’ю і — оце вже складніше — куди міг податися Шон?
Вона поставила кілька питань, здебільшого про Ґейл, і я розповів усе: про зустріч на цвинтарі, про те, як вона побувала в мене, про зустріч зі Стюартом. Описав її батька Мітча, як його знайшов і що думаю про міру його причетності.
Вона мовчала, ми знову замовили каву, потім сказала:
— Джеку, не зустрівши людину, практично неможливо ставити діагноз, і все, що я скажу зараз, є суто припущеннями. Хочу, щоб ти це пам’ятав. Це лише здогади. — Потім вона усміхнулася. — Розповім тобі маленький секрет: більша частина нашої справи — це, в найкращому випадку, як постріл у пітьмі, але ми цього не афішуємо.
Я запевнив її, що нікому не цитуватиму і що будь-яка допомога й пропозиція сприйматиметься в такому дусі.
Відсунувши чашку вбік, вона нахилилася вперед і запитала:
— Тобі знайоме таке явище, як індукований психоз?
Я такого не знав.
Вона пояснила:
— Це спільний психічний розлад. Маємо дві сильно ушкоджені особистості, які з тих чи інших причин поділяють одне психотичне переконання, стають майже однією особою з тією самою руйнівною метою. Зазвичай хтось із них лідер, а другий починає сприймати всі його ілюзії, ненависть, манію тощо. Об’єднуючись, зливаючись отак, вони утворюють смертельно небезпечну пару, як, наприклад, гіллсайдські душителі в Америці.
Я подумав і сказав:
— Ґейл і її батько.
Вона кивнула й знову наголосила, що це тільки припущення.
Я запитав про Шона.
Вона сказала:
— Думаю, вірогідно, що він повернеться туди, де втопилася Ґейл, майже як вартовий. Що будеш робити з ним?
Я до ладу ще не знав, але картина почала формуватися.
— Якщо його знайду, то відпущу — хай повертається в Лондон і намагається будувати своє життя.
Вона здивувалася, я бачив по очах, і спитала:
— А що, ти не вважаєш, що він має заплатити за свою роль у цих усіх жахливих злочинах?
Я був готовий уже розповісти їй про ті страшні помилки, які робив у минулому, коли давав волю шаленому бажанню помсти, і через це гинули невинні. Натомість відповів:
— Гадаю, смертей уже досить.
Офіціант приніс рахунок, і я заплатив.
Надворі викликав таксі й сказав:
— Джино, я такий вдячний.
Вона всміхнулася:
— Спробую знову відгадати: я їду додому сама?
Я пробелькотів якусь пургу про те, що ми скоро знову зустрінемось і як вона мені чудово допомогла.
Хрінь собача.
Приїхало таксі, я відчинив двері. Вона зміряла мене довгим поглядом і сказала:
— До побачення, Джеку.
Я мав би щось сказати: що все не так, як здається, що я дуже скоро зателефоную. Вона печально всміхнулась, і таксі поїхало.
Я йшов по Квей-стріт, кажучи собі, що зателефоную їй, ну звичайно, зателефоную. Може, якщо достатньо це повторити, то я навіть у це повірю.
Я завів ритуал щовечора гуляти бульваром. Ґейл виловили з води о десятій вечора, тож орієнтувався приблизно на цей час. У душі підозрював, що це марна праця. А якщо він так і не прийде? Сказав собі, що це хоча б якась фізкультура, виходжу на свіже повітря, рухаюся. І, звичайно, нозі допомагає. Тіло Ґейл виловили біля Блекроку. Колись там був чоловічий пляж. Традицію скасовано, і тепер ним можуть користуватися й жінки.
На пляжі вечорами мені траплялися групки підлітків, які розпивали «Бакфаст» із символічною пляшечкою горілки, щоб додати градусу й «нажертися в хлам».
У моїй юності таким набором була пляшка сидру десь на п’ятьох і пачка «Вудбайн». Про наркотики тоді й не чули. У нового покоління цього добра безліч видів — від екстазі до кокаїну й креку. Кристалічний мет у чималих кількостях почав здіймати свою бридку й небезпечну голову. Я поговорив з однією з дівчат-підлітків, і вона виклала мені ідеологію: ніяких оцих повільних, від яких поступово стає весело, пригод-ініціацій — їхня мета нажертись, і то швидко. Жодного перехідного моменту з дурними смішками — хай чимшвидше дає в голову.
Я запитав:
— Чому?
Тупе питання від старого пердуна, так?
Вона позирнула на мене зі зневагою й дрібкою жалю і сказала:
— Бо жизь, ну, це біль.
Ці слова цілком могли прозвучати на Маямі-Біч чи якій-небудь американській вечірці студентського братства. Уряд намагається якось дати раду з епідемією підліткових вагітностей і ЗПСШ, а я подумав, що, провівши один вечір над морем, вони могли б спостерегти, як ця сага розгортається від початку до кінця.
Я багато думав про Коді — його шалене й надокучливе життєлюбство, рішуче бажання стати приватним детективом і про те, як він загинув через мої дії. Іноді я не міг витримати цього тягаря. У такі часи, попри нездорову ногу, я рухався як той, хто намагається втекти від власних думок.