Минув тиждень — Шона не було, мене опосідали сумніви. Чи не є мій план просто марним ходінням? Та я тримався його. Зрештою, мені подобалося ходити. Близькість океану завжди заспокоює. І, Господи, мені жодна підтримка не зайва. Здебільшого під час таких прогулянок я думав про всіх людей, яких знав, і про те, чому досі ходжу по землі.
На десятий день таких проходок я зустрів Джеффа.
Я був настільки переконаний, що він уже мертвий і я його ніколи не побачу. Він був моїм великим другом, а через мене його дитина випала з вікна, він пішов у запій, востаннє його бачили серед бездомних. Його дружина Кеті якраз і застрелила Коді. Вона знала, що він мені як син. Може, саме тому я так і не став переслідувати її за той постріл.
Око за око.
Я забрав її дочку, вона — мого сина.
Чесний обмін?
На десятий день пошуків я вже збирався додому, коли побачив, що на березі сидить чоловік і дивиться на мене, а наблизившись, я його впізнав.
Джефф.
Спочатку я подумав, що голова жартує зі мною. Мені не раз ввижався хтось схожий на вулиці. Та це вже був не міраж — це був він: довге сиве волосся зібране у хвіст, шкіряний плащ і погляд, який намагався мене спопелити. Він підвівся — і я не знав, чи не кинеться на мене. Коли ми бачилися востаннє, він плюнув мені в обличчя.
Я зупинився ярдів за п’ять він нього, відчув, як у тілі наростає дрож.
Він сказав:
— Чув, що ти тут ходиш у той самий час кожного вечора.
Я не став питати, від кого чув.
Як привітатися з тим, чиє життя ти сам знищив?
«Радий бачити» — не варіант. Вигляд у нього був хороший порівняно з тим, яким я бачив його востаннє — п’яним на лавці в парку з мертвим поглядом. Очі ясні, хоча погляд і важкий. На лобі — свіжий шрам. Якщо жити на вулиці — це типова ситуація. Одяг на ньому був чистий; Джефф помітно постарів, та все ж виглядав непогано. Тримав руки глибоко в кишенях, і я зосередив погляд на них.
— І далі розслідуєш, Джеку?
Я нарешті спромігся щось сказати:
— Наскільки можу.
Він подивився вдалину на океан і мовив:
— І отже, далі руйнуєш людям життя?
Що тут скажеш.
Він зітхнув:
— Ґарди шукають Кеті у зв’язку з тією стрільбою.
Я сказав, що чув про це, а він запитав:
— А ти, Джеку, її шукаєш?
Нейтральним тоном, наче йому байдуже.
— Ні, вона через мене й так багато горя зазнала.
Він підійшов на крок — і я стримався й не відступив. Він запитав:
— Ти вважаєш, що це зрівнює рахунок? Ти так вважаєш, Джеку?
Почути своє ім’я від нього було як удар батогом. Щоразу від цього боляче. Я сказав:
— Ні, не думаю, що... що рахунок можна зрівняти.
Тепер він уже дивився мені просто в лице:
— Ти, бля, все правильно зрозумів, чувак.
І відступив. Я був би радий, якби він мене вдарив, — було б легше.
Він знову запитав:
— Ти розшукуєш Кеті?
— Ні, не розшукую.
Мені хотілося знати, як він сам тут з’явився, як повернувся до нормального життя після вулиці, але не міг дібрати слів.
Він дивився на мене, ніби намагаючись зрозуміти, хто я, а потім сказав:
— Я любив тебе, дядьку.
І пішов.
Минулий час у його словах був як ножем у душу.
Хрест-навхрест
ЧЕРЕЗ ТРИ ВЕЧОРИ Я ЗНАЙШОВ ШОНА. ЗА ЗВИЧКОЮ ГУЛЯВ ПОНАД МОРЕМ. Трохи припізнився, і вже стало темніти. Дійшов до Блекроку, збирався був повертати додому й востаннє подивився на океан. Унизу серед скель, біля води, видніла самотня фігурка. Я ледве його розгледів. Глибоко вдихнув і пішов донизу. Він сидів на смузі піску з косяком — хмарка диму здіймалася в нього над головою.
Не встиг я щось сказати, як він обізвався:
— Мені було цікаво, коли ж ви з’явитеся.
Я підійшов до нього справа, відчуваючи сильний аромат трави. Очікував побачити його волоцюгою, в жахливому стані. Помилився.
Хлопець просто випромінював здоров’я й добробут, на ньому були нова тепла куртка й нові варені джинси. Акуратно підстрижений, очі живі. Запропонував мені затяжку.
— Не буду, дякую.
Це його повеселило, і він поглянув на мене, перебираючи чотки, які носив на руці як браслет. Сказав:
— Я повернувся додому, коли батька не стало, і знаєте що? Знайшов котлету грошей. Пошукав іще в кімнаті Ґейл — знайшов цілу заначку. Вони це все від мене ховали, уявляєте?
Я замислився над цим, і до мене почало доходити, що смерть Ґейл мені уявлялася зовсім хибно.
— Ти, мабуть, розсердився.
Він засміявся:
— Тейлоре, та вони мені все життя допікали.
Він назвав мене на прізвище, вочевидь, спеціально — натякаючи, що правила змінилися.
А то.
Він викинув недопалок у море. Він ледь чутно пшикнув — так закінчується найпечальніша, найнікчемніша молитва, та, яка за себе самого.