Він сказав:
— Вони забрали мамину страховку, мені нічого не сказали, а я, довбодятел, гадав, що в нас грошей немає. А от чого не було — це часу. Принаймні в них.
Я запитав:
— Отже, ти був удома, коли повернулася Ґейл?
Він потягнувся, мовляв, от же ж нудьга зелена, і сказав:
— Так, сказав, що її татусь — покійник і що вона його вбила. Вона психонула, а потім, що найхимерніше в усіх подіях цієї довбучої подорожі, її заціпило.
Я не зрозумів, що він має на увазі:
— Заціпило?
Він подивився на мене:
— Ви глухий? — потім розсміявся: — Опаньки, слуховий апарат! Так, вона повернулася до того стану, який у неї був, коли мама тільки померла: стала овочем. Пішла туди, де була того разу, і я подумав, що тепер уже не повернеться. Квиток в один кінець, розумієте?
Я добре це уявив. Дві фігури, які панували над ним усе життя, пішли, а він замість розсипатися на шматки набув рис обох.
— Що ти з нею зробив?
Якийсь час він мовчав, наче зважував, чи розповідати, а потім:
— Допоміг їй піти скупатися.
А тоді — гіршого звуку я в житті не чув — загигикав. Я сказав собі, що це він просто накурився, і щиро сподівався, що так воно й було.
Він додав:
— Розумієте, вона забула, що не вміє плавати. І ви знаєте, вона, сука ненормальна, все питала, чи бачу я якийсь вогонь. Я їй його погасив.
Я подумав про свій «ґлок», який гордо й безглуздо валяється у верхній шухляді столу.
Він сказав:
— Ну що, Джеку, ви думаєте? Будете це так лишати? Можете спокійно піти, ми забудемо про цю розмову.
Він буквально міряв мене поглядом, і, на жаль, я усвідомлював, що він бачить: руїну чоловіка середніх літ, кульгавого й зі слуховим апаратом. Якщо скажу, що так цього не лишатиму, наскільки важко йому буде... дати раду... зі мною? Він молодий, дужий і не має чого втрачати. Він утопив рідну сестру, розіп’яв хлопця, спалив беззахисну дівчину в машині. Чого він боятиметься зі мною?
Я сказав:
— Якщо — і дуже велике якщо — я піду так, що ти зробиш?
Він здивувався, і, на свій жах, я впізнав вираз його очей. То був погляд Ґейл, і на моторошну мить я подумав, чи зло справді таке заразне.
Він підійшов зовсім близько. Мені здалося чи плечі в нього поширшали? Де подівся той безкривдний двійник Курта Кобейна, з яким я розмовляв у кав’ярні? Він ледь посміхнувся й сказав:
— Гммм, а гарне питання, Джеку. Знаєш, мені тут подобається, але от що мені не дуже сподобається — це думка про те, що ти тут будеш тинятись, і раптом у тобі — як ви, католики, це називаєте? — совість прокинеться.
І він вдарив мене з правої, так що я впав на спину. Підійшов і став у мене над головою. Я помітив, що він взутий у «мартенси», добряче потерті, і я, чорт, дуже сподівався, що не оббиті залізом. Щелепа боліла що капець, і я зрозумів: він мене вб’є, але не надто поспішає. Він відкрив для себе найбільший, найпотужніший на світі афродизіак — владу. Я спробував відсунутись, а він ударив мене ногою по голові.
З силою.
Я побачив зірки. Не ті, що з промінцями, а ті, що кажуть людині: ти в глибокому лайні, і краще не стане.
Він запитав, ніби йому було не наплювати:
— Що, боляче, Джеку?
Потім ще два швидкі копняки в бік і груди, і я відчув, як щось піддалося — мабуть, ребро. Дихати стало важче.
Він промовив, і далі тоном невимушеної бесіди:
— Я часто замислювався, як воно — вибити з людини душу. Усе життя били мене, і знаєш що? Знаєш що, Джеку? Це, як американці кажуть, кльово.
Оце мене як струмом вдарило. Америка, моє нове життя, аналізи Рідж, я не зможу бути біля неї — і все через цього... шмаркача?
Я простогнав:
— Шоне, щось скажу.
Він завагався, а я навмисно говорив тихо, щоб він схилився наді мною. Чути йому було погано, і він справді нахилився дуже низько. Його обличчя було так близько від мого, що я чув його часниковий віддих. Я схопив його зубами за ніс, вкусив з усієї злості, яка тільки в мене могла бути, і, реально, прокусив.
Він заточився, позадкував, з обличчя заюшила кров.
— Їбать, що ти зробив?! Ти вкусив мене!
Я звівся на одне коліно, побачив поблизу викинутий морем шмат дерева. Сподівався, що він не розім’як від води.
Не розім’як.
І я врізав ним Шонові по черепу зі словами:
— Не тикай мені!
Кілька ударів у чистому, нескаламученому гніві — і його обличчя й голова перетворилися на місиво.
Я бурмотів:
— Ти нам тут не треба, у нас в місті сміття й без тебе багато. Як нам, по-твоєму, виграти конкурс на чисте місто?!
Чи я збожеволів? Можу тільки сподіватися.
Я зібрав багато каміння, важкого, навалив йому в кишені нової моднявої куртки і попер до води. Потім, на мій жах, він застогнав. Що саме він сказав, я точно сказати не можу, але мені почулося: «Тату, ну будь ласка, не треба!»