Не одразу, але врешті він припинив борсатися.
Я відтягнув його подалі, наскільки зміг сам не топлячись. Було холодно. З такою кількістю каміння в кишенях це була важка справа, і я ледь її не покинув, але все ж треба було зробити так, аби він точно не сплив. Коли я в цьому пересвідчився, набрав повні груди повітря й занурився теж, його очі дивилися на мене з легким докором — і я ще досипав йому в кишені каміння з дна. Зуби мої вибивали фанданго шоку і жаху. Я відчув, як у мене просочується заніміння, ніби хтось шепоче: «Відпочинь, хай вода тебе заколише».
Спокуса була велика, але з надлюдським зусиллям я докинув йому останніх каменів і виринув, віддихуючись. Подивився, як далеко я зайшов, навіть сумнівався, чи добреду назад, а тоді пробурмотів під ніс:
— Просто йди, не ний.
Виліз із води, і мене переповнювало бажання просто лягти, але я зміг йому не піддатися, пішов. Голова, груди й бік боліли неймовірно. Проковтнув туєву хучу Стюартових таблеток і пішов далі.
Майже вдома я відчув, що до моєї куртки причепилася Шонова річ — оті самі чотки. На них був хрестик.
Проходячи повз урну, вкинув їх туди.
Годі з мене хрестів.
Майже встиг утекти
НАСТУПНОГО ПОНЕДІЛКА МОЛОДИК, ЯКОМУ НЕ БУЛО Й ТРИДЦЯТИ, ПРИЙШОВ ОГЛЯНУТИ КВАРТИРУ І ДОВЕСТИ ОБОРУДКУ ДО КІНЦЯ. Ретельно все обійшов, навіть стіни простукав. Він представляв бізнесмена на прізвище Фленаґан. Сказав:
— Містере Тейлор, не бачу жодних проблем. Звичайно, ми ще пришлемо нашого інженера оглянути, але, гадаю, все вже вирішено. Я готовий зараз вам виписати чек на депозит.
Ось він настав — саме той момент, і я завагався. А справді мені це треба? Квитки до Америки прийшли кілька днів тому, і я сунув їх у шухляду. Сума, обіцяна за квартиру, приголомшила, але також це означало, що в мене немає дому.
Я запитав хлопця:
— А що буде робити з цією квартирою містер Фленаґан? Йому це питання видалося дивним.
— А вам це важливо?
Однозначно.
Її залишила мені в спадок місіс Бейлі, в готелі якої я колись мешкав, моя вірна подруга та опора.
Я пильно подивився на хлопця, і той сказав:
— Ну, в нього син скоро піде в коледж, то, може, він триматиме її для нього, а може, це просто буде його домівка, коли він ночуватиме в місті. Нерухомість у центрі — безпрограшний варіант.
Це мене дуже стурбувало.
Він відчув це.
— Ви ж хочете продавати квартиру, містере Тейлор?
Я сказав:
— Так, звичайно.
І відпровадив його.
Мене хилила до землі печаль, меланхолія, важка, як те каміння, що ним я навантажив Шона.
Паспорт мені оновили, фотографія в ньому нагадувала лякливого привида. Мені не треба було нічого роздавати й прилаштовувати. Ґейл спалила мої книжки, а свої кораблі я спалив давно. Боже мій... так, я можу зібратися за дві хвилини. Я не міг знайти собі місця, вийшов із квартири, пішов у місто, питаючи себе: «А ти будеш за цим скучати?»
Цього я не знав.
Зайшов у кав’ярню. Розумів, що якби до пабу, то однозначно б напився, що розв’язало би всі мої питання з переїздом. Замовив лате й відсторонився від будь-яких думок про останні події. Кава з’явилась, а також з’явився Стюарт. Запитав, чи можна до мене підсісти, і я сказав офіціантці принести йому трав’яного чаю. Стюарт був у діловому костюмі, дорогій сорочці й при краватці. Коли все життя купуєш всяку дешевину, то знаєш, що таке якість. Він, за всіма ознаками, почувався невимушено. Сказав:
— Ну як, Джеку, знайшов Шона?
На його губах грала тиха усмішка. Я відповів:
— Ні, не пощастило.
Він подякував офіціантці за чай, потім сказав:
— Мабуть, до Лондона повернувся, як ти гадаєш?
— Уявлення не маю.
Щоб відвести його подалі від цієї теми, я розповів йому про те, що продаю квартиру і збираюся виїжджати за кордон. Він запитав, хто купує моє житло.
Коли я розповів, він нахмурив брови.
— Що? — запитав я.
— Я просто трохи дивуюся з тебе, Джеку, який так вболіває за старий Ґолвей, за його кельтську ідентичність і все хороше. Оцей Фленаґан — він спекулянт. Поділить твою квартиру на гостинки, запхає туди три родини приїжджих.
Мені стало так, наче він торкнувся оголеного нерва. Я розумів: місіс Бейлі хотіла не такого. Вона терпіти не могла захланності й нерозбірливості, а я отаку оборудку провернув.
Я сказав до Стюарта:
— Як три гостинки? Та в мене там котом не розмахнешся.
Він посміхнувся:
— Навряд чи туди пускатимуть із тваринами.
Потім сказав:
— Я за тобою спостерігав. Помітив, що ти припинив гуляти вечорами.