— Не знаю, як ви, дядьку, та й, правду кажучи, мені по сараю, але я гівняно почуваюсь!
Він кивнув: уміє мати справу з агресією, і взагалі скидалося на те, що саме того й чекав. Розчаровуватися він не збирався. Чоловік схилився до мене і сказав:
— Гнів — це добре. Випусти пару, не тримай у собі!
Ми стояли в коридорі під дверима палати Коді, і, як завжди, я набирався духу, щоб зайти, тож зовсім не бажав, аби мене відволікали. Я відійшов, радий, що вхід до палати відкладається, а той почапав за мною, як я й думав.
Ми дійшли до так званої «довгої палати» — з дозволу сказати, палати з відкритим плануванням. Койки стоять рядами, всі у всіх на очах. Полежав у таких — на мій вік вистачить із горою.
— Де ти цієї фігні навчився? Ну тобто ти що, і вдома перед телеком зі своїми так розмовляєш? Господи, ну слухай!
Знов усмішки. Схоже, я виявився тією мрією, яку він плекав усе життя. Я запитав:
— Та й хто ти такий взагалі — крім умільця монументально задрочувати людей?
Він щось таке зробив очима, що мало передавати співчуття і — яке там сучасне слово-паразит? — о, емпатію. Від цього став схожий на якогось слизького типа. Ви б у такого вживану машину купили?
Нє-а.
Він помізкував і сказав:
— Сприймай мене як друга, який тебе не засуджуватиме.
Щас, я от саме зібрався!
Я на це:
— Якщо хочеш бути моїм другом, чи не міг би ти зробити для мене дещо. Як це називається, на знак зближення?
Його радісною фізіономією пробігла легка тінь, і він сказав:
— Е-е, добре, а що саме?
— Збігай через дорогу в «Riverside Inn», візьми пляшку «Джеймісона».
Він відхилився, наче саме це й очікував почути, і глибоко зітхнув:
— О, то ось де корінь справи!
Корінь!
Чи є спеціальні курси, де на таких навчають, наприклад триденні, що після них людині видають книжечку з усіма словами, які вона має вживати, а більше ніхто так не каже: аби вкинути в розмову і вбити її наповал?
Я зупинився в кінці довгої палати. Крайнє ліжко було порожнє, і це означало тільки одне: пацієнт помер. Це ліжко тримають для повних доходяг, щоб їх потім хутенько винести, не турбуючи решту хворих. Я дивився на те ліжко, і ціла хмара жахів здіймалася в животі.
Не почувши відповіді з мого боку, він додав:
— Схоже, алкоголь становив велику частину твого...
Над наступним словом він завис, як рука старої діви над коробкою улюблених шоколадних цукерок: «падіння» він усе-таки не сказав, хоча й розглядав такий варіант, але обмежився менш небезпечним:
— Твоїх складнощів.
Я запитав:
— Хочеш послухати про те, яким було моє життя, коли я був тверезий, не пив? Хочеш знати, який успіх у ньому мене супроводжував?
Він перем’явся з ноги на ногу, не передчуваючи нічого хорошого.
— Якщо бажаєш поділитися.
Я підірвався на ноги, ледь не зваливши його. Він би відсахнувся, але смертне ложе заважало.
Я й сказав:
— Так, я ходив тверезий, місяцями не пив, і знаєш що? Через мене загинула дівчинка. Три рочки, найкрасивіша дитина на світі, бляха, лялечка просто, і от я такий не пив, глядів її, а вона випала з вікна верхнього поверху. І її батьки, мої найкращі друзі, як ти гадаєш, чи були вони раді, що я тоді не пив?
Трюїзму на такий випадок він не мав, але все ж спробував: — Життя не складається з самих троянд, трапляються жахливі речі. Треба рухатися вперед, не давати подіям нас зігнути.
Я позирнув на нього й майже крикнув:
— З самих троянд, блядь, не складається?! Де ти такий узагалі взявся?! Якщо зустріну батьків цієї дівчинки, я, звісно, про ці чортові троянди скажу — їм зразу полегшає!
Я просто закипав, мені треба було десь піти, так що я припинив тиснути на нього своєю фізичною присутністю й подався в бік сестринського посту. Він усе одно не відставав.
Я сказав:
— Слухай! Ти мене чуєш? Я посіріти пішов. Підійдеш ззаду — ногою по яйцях вріжу. Ти хочеш так мати справу з моїм гнівом? Я достатньо переконливо пояснюю?
Але з таким розмовляти — як горохом об гранітну стінку. Він наче налагодився розкинути руки — обійняти мене чи що? — і це було б великою помилкою.
Він усе одно спробував сказати ще щось:
— Джеку, Джеку, я намагаюся до тебе достукатися.
Ти справді хочеш і надалі робити фатальний вибір?
Повертаючи в бік туалету, я запитав:
— Дадлі Мура знаєш?
Відчуваючи пастку, він ризикнув:
— Е-е, так.
Я роззирнувся, наче зібрався розповісти йому якийсь секрет, і сказав:
— Дадлі Мур брав інтерв’ю у свого великого друга Пітера Кука і запитав його, чи вчився той на своїх помилках, а Кук відказав: «Аякже, я вмію повторювати їх майже точно».