У туалеті мужик із крапельницею мостився біля пісуару. Поглянув на мене і сказав:
— Ось до такого може дійти дорослий чоловік!
Я не мав що на це сказати.
Зустріч із тим химерним фанатиком знову й знову прокручувалася в голові, коли я йшов по Шоп-стріт. З дому виходив притомним, але від цього спогаду мене несло кудись униз.
Літо, однозначно, закінчувалось. Оце світло, яке буває тільки на заході Ірландії, заливало вулицю — така особлива форма ясності, що передбачає, втім, постійну загрозу дощу, і вона поблискує, як мокрий кристал, навіть тоді, коли заспокоює. Понад обрієм повзла темрява, викликаючи бажання ловити світло й тепло, поки вони ще є.
За книгарнею «Ісонс» група християн співала рок-версію «One Day At A Time». У них були гарно відмиті обличчя молодих людей, що живуть у чистоті. Дівчина років під двадцять відійшла від них, помітивши мою зацікавленість, сунула мені пачку листівок і сказала:
— Ісус вас любить.
Мій настрій кращав: я йшов до пабу, сонце дарувало останній вибух ясного проміння. Але вона мене роздратувала, і я відрубав:
— А ви звідки знаєте?
Це її на мить ошелешило, але тренування далося взнаки, і дівчина видала відповідну моменту безживну усмішку і добре відрепетируване гасло:
— За допомогою музики ми покращуємо християнство.
Те саме заїжджене лайно, тільки під новим лаком. Кілька днів тому я дивився «Короля гори» — ту серію, де Хенк зустрічається з групою модних новонавернених. Їхнє поєднання євангелізму і татуювань сильно діяло йому на нерви. Я подивився на дівчину і сказав їй те, що тим заявив Хенк:
— Ви, народ, не християнство покращуєте, ви рок-н-рол споганюєте.
Це її не похитнуло. Вона схрестила вказівні пальці, ніби відганяючи вампіра, й промовила собі під ніс чи то молитву, чи то заклинання. Я пішов, їхній спів так і дер мені вуха.
Просто біля «Ісонс» стоїть «Ґараван», з отих старих пабів, які ще не модернізували. Книжки й бухло — ці дві речі в нашій спадщині пліч-о-пліч.
Бармен побачив у мене в руці листівки, на яких зверху здоровими червоними літерами було написано «Ісус».
— Що, навернули?
Я сперся на шинквас:
— Угадай, блін, з трьох разів.
Він почав точити мені пінту чорного, розвернувся, щоб налити «Джеймісона», і все це плинним, легким рухом, ніде не затнувшись, — а я ж іще не замовив ні того, ні другого. Він сказав:
— Вір чи не вір, а бізнесу вони сприяють. Люди їх чують і думають: «Господи Ісусе, як же випити хочеться!»
Як він дізнався, що я хотів замовити, я питати не став. А то ще скаже.
Іноді найдрібніші події можуть запустити цілу хвилю думок. Узявшись за склянку, я пригадав, як дівчина показала хрест, і подумав про оте розп’яття. Також із голови не йшла Рідж. Я в дуже химерний спосіб кохав її, але, бляха, навіть перед собою це визнати не бажав. Вона дратувала мене до дев’ятого кола пекла й далі — але що таке кохання, коли не залишатися при людині попри оце все? Її орієнтація тільки дужче заплутувала справи. Ну я і влип. І Коді — а він не став жертвою якоїсь холоднокровної сволоти? Шльондри безжальної, яка просто стрельнула в нього — і годі. Тієї, яка прокляла мене і знову відкрила шлях до спустошення. Хоча хіба не ним я ходив найбільше в житті?
Я взяв напої та пішов до кабінки — закутка, влаштованого, щоб дати людині коли не спокій, то хоча б трохи усамітнення. Пінта «Ґіннеса» була справжнім витвором мистецтва. Налито ідеально, піна — просто вершки вершками.
Не випити таке здавалося майже блюзнірством. Подумалося про «Під вулканом» Малкольма Ловрі. Якби ж мені хоч трохи бачити наперед — у самому кінці тієї жахливої книжки в могилу до мертвого консула кидають дохлого собаку. Я не вловив зв’язку й іронії долі наперед теж не розгледів.
От сидиш перед такою пінтою — просто дар Божий, а не пінта, ще й «Джеймісон» тобі тче перед очима свою темну магію — і віриш, що Ірак і справді десь на тому боці світу, і що зима ще далеко, і що ґолвейське сонце ніколи не втрачатиме оцього свого прекрасного блиску, і що священники — наші захисники, а не хижаки. Ілюзія триматиметься недовго, але ця мить безцінна.
Я вже не покладав великих надій на релігію, тож складав жертву на той вівтар, який дарував бодай коротку розраду. Звичайно, тут, як і завжди, коли йдеться про прямий шлях до раю, він зусібіч оточений пеклом. Тоді я сам себе насварив («Годі тобі в цю херню занурюватися — це ж, бляха, просто пиво й віскі!») і підняв склянку, аж тут з-за перегородки висунувся якийсь чоловік.
— Джек Тейлор?
Цього разу я міг і справді випити. То була моя російська рулетка по-ірландськи. Щоразу, замовляючи напої, я ніколи зарані не знав, проковтну я це насправді чи ні, але був цілком переконаний, що скоро це станеться, і в глибині душі навіть сподівався. Я подивився на чоловіка, який промовив моє ім’я, бо, вочевидь, його знав.