Відчув спокусу сказати, що то не я. Такі питання хорошим не закінчуються. Свого роздратування не приховував:
— Так.
Він був здоровенний — понад метр вісімдесят, — ледь за шістдесят, з обвітреним обличчям, лисою головою та нервовими очима. Ще й у дуже якісному костюмі та міцних черевиках. Він сказав:
— Вибачте, що турбую, але я вас ось уже кілька днів шукаю.
У тоні відчувалося легке роздратування: мовляв, у нього були кращі заняття, ніж мене ото шукати.
Я торкнувся пива. Смачне, тільки трохи наче підкисло від того, що мене перервали.
— Ну от, знайшли. А в чому річ? — я не намагався приховати роздратування.
Чоловік простягнув руку:
— Я Едвард О’Браєн.
Я не став її тиснути, а спитав:
— І це має щось означати? Друже, мені це ні хріна не говорить.
Відповіддю була посмішка — така, майже всезнаюча:
— Мені казали, що у вас гострий язик, але добре серце.
Не встиг я бодай щось сказати на цю нісенітницю, як він мовив:
— Мені потрібна ваша допомога.
Не так із цікавості, як щоб він відчепився, я запитав:
— Із чим?
— Знайти мого собаку.
Я ледь не розсміявся. Ось я тут готуюся шукати того, хто людину розіп’яв, а цей божевільний собаку, бачте, загубив!
— Бля, ви жартуєте, вас хтось спеціально прислав, щоб мене по-дурному розіграти!
Він був шокований. З образою на лиці мовив:
— Я цього малюка люблю!
Я мотнув головою, відмахнувся.
Він не пішов, а продовжив:
— Я університетський професор і представляю жителів Ньюкаслу2. Ви обізнані з цією місцевістю?
Обізнані, блін!
Ще й показує, який він весь із себе професор, наче мене це якось до нього прихилить! Останній професор, якого я в житті зустрічав, був убивцею і мерзотником. Я ледь не крикнув йому: «Ну що, прохвесоре, я з Ґолвея, я, бляха, знаю, де твій Ньюкасл!»
А він і далі пер танком:
— У п’ятьох будинках покрали собак. Ми чули, що ви добре знаходите втрачене, ми вам заплатимо.
Коли я миттєво не схопився за таку можливість, він додав:
— І заплатимо добре.
Спокуса сказати: «А туди к чортам собачим!» — була нестерпна.
Але відповів я так:
— Беру. Побачимо, що тут можна зробити.
Той випростався:
— Велике вам спасибі! Це для нас страшенно багато означає.
Уже вслід йому я кинув:
— А ті, хто вам про мене розповідав, помилялись.
Його лице проясніло:
— В тому, що у вас гострий язик?
— Ні, що у мене добре серце.
Доки грім не вдарить, мужик не перехреститься.
УДОМА Я ГОТУВАВСЯ ДО СІЄСТИ. ЦЕ РОБИВ СУТО ПО-СВОЄМУ: ПОСТАРАТИСЯ ПРОКОВТНУТИ ЯКИХОСЬ ХАРЧІВ, ПОЛОВИНКУ ЗНЕБОЛЮВАЛЬНОГО/ТРАНКВІЛІЗАТОРА, І — САЙОНАРА, СИСУНЦІ! Нап’яв довгу футболку з лого «ТНЕ JAMES DEANS», почистив зуби й трохи подивився «Sky News». Може, світ покращився?
Не покращився.
У Нью-Йорку відбувалися збори партії республіканців. Крістофер Гітченс написав, що перегони будуть напруженими, і я йому вірив. Чеченські бойовики захопили школу й погрожували вбити триста дітей, якщо їхніх поплічників не випустять на волю. Одну дівчинку вдалося визволити — і, поклястися готовий, вона як дві краплі води нагадувала Серену Мей. Частиною цієї гори провини й докорів сумління стало те, що кожна маленька дівчинка мені її нагадувала. А як інакше?
Я швидко вимкнув телевізор, проковтнув ліки, почекав, доки вони потраплять у кров, шепочучи: «Господи, я знаю, ти вже мене колошматив-колошматив, що на все життя сліди залишаться, але хоча б тут зроби поблажку: не треба снів про цю дитину, а то знаєш що? Я знову зап’ю!»
Так, погрожувати Богу — дуже розумно, наче Йому не по цимбалах. Але ну якого хріна.
І я докинув аргумент:
— Ну я ж священникові допоміг, це хіба не рахується?
Мабуть, ні.
Хтось постукав у двері.
— От бляха.
Може, ризикнути й не відчинити? Сон уже посунув, поплив по моїх нервах. Постукали знову, я зітхнув і відчинив.
Рідж.
У формі, серйозна, навіть грізна.
Я сказав:
— Я за кабельне заплатив, пані офіцерко.
Її це не розвеселило — мені рідко таке вдавалося. Стосунки між нами зазвичай були конфліктні, агресивні, та хоч як старалися, ми не могли звільнитись одне від одного. Перед тим як у Коді стріляли, наші взаємини певною мірою потеплішали. У неї хтось з’явився, і здавалося, що тепер між нами може виникнути своєрідна дружба. Я врятував її від дуже злого переслідувача і знав, наскільки моя допомога їй цінна, та Рідж на перебування в боргу реагувала ворожо, і, бачить Бог, хто краще за мене це розуміє? Ти мене врятував, я почуваюся зобов’язаною, і доки ми не будемо квити, я не знаходитиму собі місця, а найкраще я вмію ворогувати. Жахлива правда, відома нам обом, полягала в тому, що нам необхідний цей зв’язок, ми пов’язані і серед усієї плутанини почуттів в обох був і страх втратити одне одного.