— Докторе, — дуже м’яко сказав священик, — ми з вами завжди добре розумілися. Зачекайте бодай заради старої дружби й поставте п’яте запитання.
Нетерплячий доктор сів на крісло біля дверей і коротко сказав:
— Голова й тіло порізані якось дивно. Можливо, навіть після смерти.
— Так, — відповів священик, котрий так і не зрушив з місця. — Так воно й було. Вас хотіли обдурити, і доволі майстерно. Ви ж навіть не засумнівалися в тому, що бачите тіло й голову однієї людини.
Та частина мозку, де з’являються чудовиська, раптом ожила в голові О’Брайєна. Він відчув хаотичну присутність усіх найдивніших створінь і неправдоподібних химер. Йому видавалося, що він чує голос того, хто старший від всіх пращурів: «Стережися саду чудовиськ, де росте дерево з подвійним плодом. Стережися диявольського саду, де помер чоловік з двома головами». І знову ганебні символічні форми проходили крізь дзеркало його ірландської душі, та сфранцужений розум був дуже пильний, і він слідкував за старим священиком не менш уважно й недовірливо, ніж решта присутніх.
Отець Бравн врешті повернувся до всіх і став навпроти вікна так, що його обличчя залишалося в тіні. Та навіть у цій тіні вони могли побачити, що воно бліде, як у мерця. Однак він висловлювався доволі розсудливо, так ніби на землі й не було цих кельтських душ.
— Джентльмени, — сказав він. — В саду знайшли тіло не якогось невідомого Беккера. І взагалі там не було нікого чужого. Всупереч раціоналізму доктора Сімона я повинен ствердити, що Беккер був у саду лише частково. Подивіться сюди! — і він вказав на таємниче тіло. — Цього чоловіка ви ніколи не бачили.
Він швидко відсунув лисувату голову з залишками жовтого волосся, а на її місце поклав сиву голову. Поза всякими сумнівами, у всій повноті й завершеності вони побачили Джуліуса К. Брейна.
Тимчасом отець Бравн спокійно продовжував:
— Вбивця обезголовив свого ворога й кинув шаблю далеко за стіну. Він був достатньо розумний і не обмежився цим. Голову він також перекинув через стіну. Залишалось лише прикласти до тіла іншу голову, і всі вирішили (а вбивця наполегливо переконував вас у цьому на приватному дізнанні), що перед вами труп іншого чоловіка.
— Прикласти іншу голову! — витріщився О’Брайєн. — Яку іншу голову? Вони що, ростуть на кущах, чи що?
— Ні, — хрипло відповів отець Бравн, дивлячись на своє взуття. — Є лише одне місце, де вони ростуть. Вони ростуть в кошику під гільйотиною, біля котрої менш ніж годину до вбивства стояв шеф поліції Арістид Валантен. О, мої друзі, послухайте мене ще хвилину, перш ніж розірвати на шматки. Валантен — чесна людина, хоча божевілля — це спірна основа для чесності. Хіба ви ніколи не бачили божевілля в цих холодних сірих очах? Він зробив би все що завгодно, аби знищити те, що вважає християнськими забобонами. Він боровся за це, прагнув цього й ось тепер убив заради цього. До цих пір скажені мільйони Брейна розпорошувалися між багатьма дрібними сектами і порядок речей не порушувався. Та Валантен десь почув, що Брейн, як і інші легковірні скептики, схиляється до нашої Церкви, а це вже зовсім інша річ. Брейн міг допомагати збіднілій, але войовничій Церкві у Франції; він міг підтримувати навіть шість таких журналів, як «Гільйотина». Все висіло на волоску, і ризик подіяв на фаната, як полум’я. Він вирішив знищити мільйонера, і зробив це саме так, як міг здійснити свій єдиний злочин найвідоміший детектив. Він вилучив відрубану голову Беккера нібито для якихось кримінологічних досліджень і відвіз її додому. Потім відбулася остання суперечка з Брейном, котру лорд Гелловвей не дослухав до кінця. Після поразки в суперечці Валантен повів Брейна в свій таємничий сад, почав мову про фехтування, показав якийсь прийом з гілками і…
Переляканий Іван аж підскочив.
— Та ви божевільний! — верещав він. — Я вже йду до шефа, та я вас.
— Я й сам збирався піти до нього, — важко промовив отець Бравн. — Я мушу просити його, аби він зізнався в усьому.
Пропустивши пригніченого отця Бравна вперед, ніби супроводжуючи заручника або жертву, вони поспішили до кабінету Валантена.
Великий детектив сидів за столом, напевно, надто зайнятий своїми справами, і не помітив появи гостей. Вони чекали якусь мить, та щось в елегантній фігурі, котра була повернена до них спиною, змусило доктора кинутися вперед. Вистачило одного погляду й дотику, щоб помітити біля ліктя Валантена коробочку з таблетками й переконатися в тому, що він мертвий. На погаслому обличчі самовбивці була гординя Катона.