— Дядько поводиться надто безглуздо! — вигукнула Рубі до Крука, коли із серйозним виразом обличчя вішала йому на шию низку сосисок. — Що це з ним?
— Він — Арлекін для вашої Колумбіни, — сказав Крук. — А я — лише клоун, котрий повторює старі жарти.
— Я б хотіла, щоб це ви були Арлекіном, — сказала вона й залишила низку сосисок, що погойдувалися, у нього на шиї.
Отець Бравн, котрий хоча й знав усі деталі, що відбувалися позаду сцени і навіть устиг викликати аплодисменти, оскільки зумів майстерно перетворити подушку в іграшкове немовля, приєднався до глядачів і сів між ними з виразом святкового очікування, ніби дитина, котра вперше потрапила на виставу. Глядачів було небагато — родичі, кілька сусідів і слуги. Сер Леопольд сів на одне з перших місць і своїм хутряним коміром геть загородив сцену перед маленьким священиком, котрий сидів позаду нього. Та мистецтвознавці ніколи не довідаються, чи священик щось утратив на цьому. Пантоміма була вкрай хаотична, та все ж не виглядала посміховиськом; її пожвавлювало бажання імпровізувати, котре головним чином виходило від клоуна Крука. Зазвичай він був розумним чоловіком, а цього вечора його надихало всезнання, безумна мудрість, котра приходить до молодого чоловіка тоді, коли він побачить бодай на мить особливий вираз на особливому обличчі. На загальну думку, він виконував роль клоуна, та насправді він був ще й автором (якщо тут узагалі може бути автор), суфлером, декоратором, помічником і, окрім усього цього, оркестром. Під час раптових перерв, котрі порушували виставу, він кидався у всіх своїх шатах клоуна до фортепіяно й вистукував фрагменти популярних музичних вставок, котрі були й недоречними, і водночас відповідними.
Кульмінаційною точкою цієї вистави, як і всього іншого, був момент, коли відчинилися двері на задньому плані сцени й присутні побачили сад, заповнений місячним сяйвом, а також відомого гостя-професіонала — великого Флоріяна, перевдягненого в поліцейського. Клоун зіграв на фортепіяно хор поліцейських з «Піратів з Пензасу», та звуки музики загубилися в оглушливих аплодисментах, тому що великий комік чудово відтворював поставу та манери поліцейських. Арлекін підскочив до нього і вдарив по голові (піяніст тим часом заграв «Де ти взяв цей капелюх?»), а поліцейський лише озирався довкола, чудово вдаючи здивування. Арлекін знову підстрибнув до нього і вдарив (піяніст швиденько заграв кілька тактів з пісеньки «Потім ми це зробимо ще раз»).
Потім Арлекін кинувся просто в обійми поліцеського й перекинув його на підлогу, викликаючи бурю аплодисментів. Ось тоді дивний актор вдало зімітував мертвого чоловіка, саме цей номер зробив його популярним в околицях Путні. Він був настільки безвольний, що неможливо було повірити в те, що це жива людина.
Спортивний Арлекін погойдував ним, ніби мішком, або крутив чи кидав його, ніби індіянську палицю; й увесь цей час звучали божевільні чудернацькі звуки фортепіяно. Коли Арлекінові ледве вдалося підняти поліцейського з землі, клоун заграв «Я пробудився від мрій про тебе». Коли він перекинув поліцейського через спину, почулося «З вузлом на плечі», і коли Арлекін врешті кинув поліцейського з дуже переконливим відголосом, божевільний за фортепіяно почав відстукувати мотив на такі слова (принаймні так всі переконані до сьогодні): «Я вислав лист до моєї коханої і дорогою кинув».
Коли анархія на сцені досягла останньої межі, отець Бравн перестав що-небудь бачити, тому що магнат з Сіті став перед ним у повен ріст, встромляючи руки у всі можливі кишені свого одягу. Потім він нервово сів, усе ще нишпорячи по кишенях, і знову підвівся. Він наполегливо хотів перестрибнути через рампу, та лише кинув спопеляючий погляд на клоуна, котрий грав на фортепіяно, і мовчки кулею вилетів з кімнати.
Упродовж кількох наступних хвилин священик міг спостерігати за безглуздим танцем, котрий все ж мав ознаки деякої витончености, аматора-Арлекіна над прекрасно-нерухомим тілом ворога. Зі справжнім, хоча й грубуватим умінням Арлекін повільно танцював, прямуючи до дверей, котрі були відчинені, і поволі віддалявся в сад, наповнений місячним сяйвом і тишею. Його картатий одяг, склеєний зі сріблястого паперу, яскраво сяяв у світлі рампи й видавався все магічнішим, в міру того, як він, танцюючи, віддалявся в місячному сяйві. Глядачі схопилися з місць, почувся водоспад оплесків. У цей час отець Бравн відчув, як хтось раптом доторкнувся до його руки й пошепки попросив пройти до кабінету полковника.
Священик попрямував за викликом із тривожними думками, які зовсім не розсіялися, коли, увійшовши до кабінету, він побачив урочисто-комічну сцену. Полковник Адамс, усе ще одягнений в костюм Панталоне, сидів і похитував китовим вусом над своєю бровою, та в його згаслих очах був смуток, котрий зміг би протверезити навіть вакханалію. Сер Леопольд Фішер, важко дихаючи, сперся на камін і виглядав доволі стривожено.