— Це мій друг отець Бравн, — сказав Фламбо. — Я давно хотів вас познайомити. Сьогодні чудова погода, але трохи прохолодно для такого південця, як я.
— Так, думаю, найближчим часом буде ясно, — сказав Енґус, сідаючи на східну отаманку, прикрашену фіолетовими смугами.
— Ні, — тихо промовив священик, — починає падати сніг.
І справді, поки він говорив, у темних віконних шибах з’явилися перші сніжинки, як і передбачав продавець смажених каштанів.
— Гаразд, — похмуро промовив Енґус. — Боюся, я прийшов у справі, у трохи неприємній справі. Неподалік від вашого будинку, Фламбо, живе чоловік, котрому вкрай необхідна ваша допомога, — його постійно переслідує і залякує невидимий ворог, негідник, котрого ніхто не бачив.
І коли Енґус детально розповів історію Лаври про Смайза і Велкіна, про надприродний сміх на розі двох порожніх вулиць, про дивні чіткі слова, почуті в порожній кімнаті, Фламбо слухав його із дедалі більшим зацікавленням. Натомість священик був незворушно-байдужим. Коли мова зайшла про намазюкану записку на вітрині, Фламбо піднявся і його величезні плечі заповнили кімнату.
— Якщо ви не заперечуєте, — сказав він, — я думаю, що все решту вам краще розповісти по дорозі до будинку цього чоловіка. Думаю, ми не можемо втрачати час.
— Чудово, — сказав Енґус і теж встав. — Хоча наразі він у достатній безпеці, за єдиним входом у його нору наглядають четверо чоловіків.
Вони вийшли на вулицю. Низький священик котився за ними із слухняністю малого песика.
Ніби підтримуючи бесіду, він бадьоро сказав:
— Як багато снігу нападало.
Коли вони крокували засніженими, сріблястими вулицями, Енґус закінчив свою розповідь. А як вони підійшли до вулиці, вигнутої півмісяцем, з високими будинками, він неквапливо й по черзі розпитав своїх вартових. Продавець смажених каштанів, і перед тим, як отримав соверен, і після цього, вперто присягався, що він постійно дивився на двері й не бачив ніяких відвідувачів. Поліцейський був ще переконливіший. Він сказав, що мав досвід з різноманітними шахраями, і в вишуканих циліндрах, і в ганчір’ї, що він не настільки зелений і добре знає, що не кожен підозрілий виглядає підозріло, і якби тут хтось з’явився, він би обов’язково помітив, та тут нікого не було. І коли всі троє підійшли до швейцара з золотими лампасами, котрий постійно посміхався, стоячи біля під’їзду, то почули рішучу відповідь:
— Я маю право запитати кожного, герцога чи сміттяра, що він хоче в цьому домі, — сказав привітний велетень з золотими лампасами. — І, присягаюся, що відколи ось цей джентльмен вийшов звідси, тут не було нікого, кого можна було б про це запитати.
Непримітний отець Бравн, котрий стояв позаду, скромно дивився на тротуар і ризикнув покірно запитати:
— Тобто ніхто не проходив оцими сходами, відколи пішов сніг? А снігопад почався, коли ми сиділи у Фламбо.
— Тут нікого не було, сер, і це точно, як у банку, — авторитетно відповів швейцар, сяючи від усвідомлення власних повноважень.
— Тоді дозвольте поцікавитися, а звідки ось це? — запитав священик, дивлячись на землю порожніми риб’ячими очима.
Всі інші також подивилися на землю. Фламбо вилаявся, доповнюючи це істинно французькими жестами. Це було безсумнівно: внизу, посередині входу, котрий охороняв чоловік із золотими галунами, а точніше, якраз між розставленими ногами цього самовпевненого гіганта, на білому снігу виднілися сірі відбитки слідів.
— О Господи! — мимовільно вигукнув Енґус, — людина-невидимка!
І, не промовивши більше ані слова, він повернувся й помчав сходами нагору. Фламбо поспішив за ним, а отець Бравн все стояв і дивився на засніжену вулицю, так ніби втратив будь-який інтерес до цієї справи.
Фламбо явно хотів виламати двері своїм великим плечем, та шотландець Енґус учинив розумніше. Він намацав біля дверей невидиму кнопку, і вони поволі відчинилися.
По суті, це було те саме темне приміщення, хоча де-неде були помітні відблиски багряного заходу сонця, а одна або дві безголові машини чомусь зрушили зі свого місця й понуро стояли в цих сутінках. Їхній зелений і червоний одяг виглядав темнішим, і їхня подібність до людського силуету суттєво збільшилася. А між всіма манекенами, якраз там, де до того лежав папірець, списаний червоним чорнилом, тепер було щось, що нагадувало червоне чорнило, котре вилилося з пляшки. Та це не було червоне чорнило.
З істинно французьким поєднанням розуму й несамовитости Фламбо сказав лише одне слово:
— Вбивство!
Потім він пірнув у квартиру і за п’ять хвилин обшукав усі закутки й шафи. Та якщо він сподівався знайти в квартирі труп, то помилявся. Ізидора Смайза не було — ні живого, ні мертвого. Після ретельних пошуків двоє чоловіків зі спітнілими обличчями й виряченими очима знову зустрілися в холі.