Священик на день вирвався, залишаючи справи в Глазго, щоб зустрітися зі своїм другом Фламбо, аматором-детективом, котрий у замку Ґленджил розслідував разом із детективом-професіоналом життя й причини смерти останнього з графів Ґленджил. Ця таємнича особа була останнім представником роду, котрий зумів вирізнитися доблестю, безумством і підступністю навіть серед похмурої шотландської знаті XVI століття. Ніхто не зайшов настільки глибоко в лабіринти честолюбства, як він, у незліченні палати брехні, збудовані довкола Марії, королеви шотландців.
Скоромовка, котру придумали в цих околицях, добре відображала причини й наслідки їхніх відвертих махінацій:
Упродовж багатьох століть у цьому замку не було пристойного лорда. В часи вікторіянської епохи здавалося, що їхні дивацтва вичерпалися. А от останній з Ґленджилів підтримав родову традицію, зробивши те, що йому залишалося. Він зник. Я не маю на увазі, що він виїхав, ні. Згідно з усіма підрахунками він постійно був у своєму замку, якщо взагалі існував. А згідно з записами в церковних книгах і в червоній книзі знаті він таки існував, та ніхто не бачив його особисто.
Якщо ж хтось його й бачив, то лише самотній слуга, щось середнє між конюхом і садівником. Він був такий глухий, що ділові люди вважали його німим, а більш проникливі стверджували, що він — недоумок. Виснажений рудоволосий селянин з чітко вираженою щелепою, впертим підборіддям і надзвичайно блакитними очами звався Ізраель Ґав. Здавалося, він живе сам-один у цьому безлюдному маєтку. Але енергійність, з якою копав картоплю, і регулярність, з якою зникав у кухні, давали підстави вважати, що справді прислуговує господареві; та дивний граф постійно ховався в замку. Якщо би суспільство зажадало інших доказів, то на всі запитання слуга вперто відповідав, що графа немає вдома. Якось уранці до замку викликали місцевого старосту й пастора (родина Ґленджил належала до пресвітеріянської спільноти). Вони з’ясували, що садівник, конюх і кухар в одній особі став ще й трунарем, запакував тіло свого родовитого господаря в труну й поховав. Що відбулося після цієї події, ніхто до ладу не знав, поки через два-три дні туди не прибув Фламбо. А тіло графа Ґленджила (якщо це було його тіло) в цей час покоїлося на маленькому кладовищі на пагорбі.
Коли отець Бравн пройшов крізь похмурий сад і увішов у тінь замку, хмари згущувалися й у вологому повітрі запахло грозою. На фоні останнього пасма зеленкаво-золотистого вечірнього неба він побачив чорний людський силует — це був чоловік у циліндрі з великою лопатою на плечі. Таке поєднання нагадувало церковного сторожа або могильника, та отець Бравн пригадав розповіді про глухого слугу, котрий копає картоплю, і все зрозумів. Він непогано знав шотландських селян, їхню респектабельність і те, що вони здатні одягнути чорний вечірній одяг для офіційного прийому; також знав їхню економність і те, що й години не витратять марно. Навіть те, як цей чоловік прискіпливо придивлявся до священика, можна було пояснити їхньою недовірливістю та почуттям обов’язку.
Вхідні двері відчинив особисто Фламбо, а поруч стояв худорлявий сивий чоловік. Це був інспектор Кревен зі Скотленд-Ярда. У вітальні майже не було меблів, лише бліді обличчя диких предків графа глузливо дивилися на гостей із настінних портретів.
Коли отець Бравн пройшов у наступну кімнату, то побачив, що всі вже сидять за довгим дубовим столом, на котрому лежать якісь папери, сигари й пляшки з віскі. Решту столу заповнювали надзвично дивні речі: купа розбитого скла, висока гірка коричневого пилу, дерев’яна палиця і т. д.
— Виглядає на те, що у вас тут геологічний музей, — сказав отець Бравн, сідаючи на запропоноване місце й повернувши голову в бік дивних предметів.
— Це радше психологічний музей, а не геологічний, — відповів Фламбо.
— Заради Бога, — сміючись, вигукнув детектив-поліцейський, — не треба цих довгих слів!
— Ви недолюблюєте психологію? — запитав Фламбо з дружнім здивуванням. — Вона ще стане нам у пригоді.
— Я щось не зовсім розумію, — відповів поліцейський.
— Гаразд, — рішуче сказав Фламбо, — про лорда Ґленджила нам відомо лише те, що він був маніяком.
Чорний силует слуги в циліндрі та з лопатою мигнув за вікном. Отець Бравн пасивно подивився й промовив:
— Я, звичайно ж, розумію, що це був трохи дивакуватий чоловік, інакше він не поховав би себе живцем у цьому маєтку й не наказав би так швидко поховати своє тіло після смерти. Та чому ви вирішили, що він божевільний?