— Розумієте, — тихо, але спокійно промовив отець Бравн, — шотландці ще до Шотландії мали дуже цікаву долю. Зрештою, вона й тепер цікава. Та в доісторичні часи шотландці справді вірили в демонів. І саме тому, — привітно завершив він, — так швидко прийняли пуританське богослов’я.
— Мій друже, — Фламбо обурено повернувся до отця Бравна, — що має означати оця вся маячня?
— Мій друже, — також серйозно відповів отець Бравн, — справжні релігії мають одну важливу рису — матеріялізм. Самі розумієте, сатанізм — це справжня релігія.
Вони вийшли на лісисту верхівку пагорба — одну з небагатьох галявин розбурханого лісу. Огорожа, частково дерев’яна, а частково дротяна, скреготала від вітру, ніби повідомляючи їм, де проходить межа кладовища. Інспектор Кревен підійшов до кута могили, Фламбо поставив лопату і сперся на неї; вони обоє тремтіли від вітру, так само, як і дерев’яно-дротяна огорожа. В ногах могили ріс високий сріблясто-сірий чортополох. Раз чи двічі, коли вітер зривав колючу кульку, Кревен злегка відскакував, ніби це було небезпечно.
Фламбо встромив лопату в траву, що свистіла від вітру, і далі, у мокру землю. Потім зупинився і сперся на лопату, як на ціпок.
— Продовжуйте, — м’яко сказав священик. — Ми лише хочемо знайти правду. Чого ви боїтеся?
— Я боюся її знайти, — відповів Фламбо.
Лондонський детектив відізвався високим голоском, котрий йому особисто видавався бадьорим:
— Я от дивуюся, чому він так ховався від усіх. Думаю, йдеться про щось огидне. Може, він був прокажений?
— Або ще щось гірше, — сказав Фламбо.
— Про що ви подумали? Що може бути гіршим від прокази? — підтримував розмову детектив.
— Поняття не маю, — відповів Фламбо.
Він якийсь час мовчки стояв і дивився на могилу, врешті приглушено сказав:
— Боюся, це хибний крок.
— Ви ж знаєте, у нас є дозвіл, — тихо сказав отець Бравн, — нам усе вдасться.
Фламбо почав енергійно копати, хоч надворі вже було темно. Та вітер встиг відігнати важкі сірі хмари, що вкривали навколишні пагорби. Чоловік показав на сірі поля, слабо освітлені зорями, перш ніж відгорнув землю з грубо обтесаної труни. Кревен підійшов уперед, тримаючи сокиру, зачепився за чортополох, але не відступився. Він працював майже з такою ж енергією, як і Фламбо, поки вони не підважили кришку й не вийняли її з ями.
— Це ж чоловік, — сказав Кревен, так ніби очікував побачити щось інше.
— У нього, — низьким і дивним голосом запитав отець Бравн, — у нього все на місці?
— Та ніби так, — сухо відповів офіцер, похмуро оглядаючи тіло в труні. — Зачекайте хвилинку…
Важка постать Фламбо мимоволі здригнулася.
— Та що там таке? Я зараз теж почну вигадувати невідомо що, — вигукнув він. — Чому все не може бути добре? Що діється з людьми на цих холодних пагорбах? Напевно, це через цю темряву, через те, що тут усе безглуздо повторюється — всі ці дерева і цей древній жах перед незвіданим! Це все подібне на сон атеїста. Сосни й знову сосни, мільйони сосен. Та це просто…
— О Боже! — вигукнув офіцер. — У нього немає голови!
Поки вони з Фламбо стояли непорушно, отець Бравн уперше підійшов до могили й занепокоєно заглянув униз.
— Немає голови! — повторив він. — Немає голови? — він повторив це знову, ніби очікував, що не буде чогось іншого.
Напівбожевільні образи промайнули в головах присутніх: у Ґленджилів народилося безголове дитя, безголовий підліток ховається в замку, безголовий дідуган прогулюється древніми залами або прекрасним парком. Та навіть тепер вони не могли зрозуміти розгадки, тому що в ній не було сенсу. І стояли, як безмовні риби або виснажені звірі, слухаючи ревіння лісу й волання небес. Мислення було їм вже не під силу.
— Довкола цієї могили стоять троє безголових чоловіків, — сказав отець Бравн.
Зблідлий детектив з Лондона відкрив було рот, щоби щось сказати, і стояв, як сільський дурник. Вітер шарпав хмари й завивав поміж пагорбами. Детектив подивився на сокиру в своїй руці, так ніби він не міг зрозуміти, що ж це таке, і кинув її на землю.
— Отче, — сказав Фламбо якимось дитячим і сумним голосом, — і що нам тепер робити?