Його приятель відповів так швидко, ніби вистрелив з гармати.
— Спати! — вигукнув отець Бравн. — Спати. Ми прийшли до кінця всіх доріг. Ви знаєте, що таке сон? Ви знаєте, що коли людина спить, то довіряє Богові? Сон — це таїнство, він живить нас і виражає нашу віру. І нам зараз потрібне таїнство, бодай природне. На нашу долю випало те, що рідко буває з людьми, можливо, це найгірше, що може статися.
Кревен запитав:
— Що ви маєте на увазі?
Священик повернув обличчя до замку й відповів:
— Ми знайшли правду, а в ній немає сенсу.
І він пішов стежкою безтурботною ходою, що траплялося з ним дуже рідко. Після повернення в замок він поринув у сон з простотою собаки.
Незважаючи на вихваляння сну, отець Бравн прокинувся раніше від решти, якщо не брати до уваги безмовного садівника; детективи застали його, коли курив велику файку й дивився, як німий працює на грядці. Над ранок гроза перейшла в зливу, і день був прохолодний. Виглядало на те, що садівник щойно розмовляв зі священиком, але, побачивши детективів, похмуро відклав лопату, сказав щось про сніданок, пройшов повз ряди капусти й зник на кухні.
— Поважний чоловік, — сказав отець Бравн. — Просто чудово вирощує картоплю. Але, — неупереджено й милосердно додав він, — навіть у нього є недоліки. Оця грядка не зовсім рівна. Ось тут, наприклад, — і показав ногою. — Я щось сумніваюся стосовно цієї картоплі.
— Чому? — запитав Кревен, котрого потішало зацікавлення священика.
— Я звернув на це увагу, — сказав священик, — бо старий Ґав знав про цю грядку. Він копав усюди, але не тут. Тут повинна бути надзвичайно добра картопля.
Фламбо схопив лопату й стрімко встромив її в землю у вказаному місці. Він копав, поки не наткнувся на щось, що нагадувало не картоплю, а величезний круглий гриб. Та лопата невдало зечепила знахідку, і череп покотився, ніби м’яч, шкірячись до присутніх.
— Граф Ґленджил, — сумно сказав отець Бравн і подивився на череп.
Після короткої задуми він узяв у Фламбо лопату і, сказавши: «Ми повинні це закопати», засипав череп землею. Потім сперся своїм мізерним тілом і великою головою на довгий держак лопати, ввігнавши її в землю, і відсутнім поглядом задивився десь вдалину, зморщивши лоба.
— Якби я міг зрозуміти, — пробурмотів він, — що означає все це жахіття…
І, спираючись на масивний держак, він закрив обличчя руками, ніби в церкві.
Небо прояснювалося й набувало сріблясто-блакитних відтінків; птахи на деревах щебетали настільки голосно, що видавалося, нібито розмовляють самі дерева. Та троє чоловіків стояли мовчки.
— Гаразд, з мене досить, — роздратовано сказав Фламбо. — Мій мозок і цей світ щось не можуть порозумітися, і все тут. Тютюн, знищені молитовники, серцевини музичних скриньок… та що ж це таке?…
Отець Бравн відкинув назад голову і з не властивою йому різкістю шарпнув держак лопати.
— Ось! Ось! Зачекайте! — вигукнув він. — Це все набагато простіше, ніж видається. Я зрозумів про тютюн і залізні коліщата, як тільки прокинувся. Потім побалакав зі старим Ґав, садівником. До речі, він не настільки глухий і не настільки дурний, як удає. Там немає нічого поганого. Я, звичайно, проти того, щоб нищити молитовні книги. Та ось ці останні події… Розкопувати могили, викрадати голови — який у цьому смисл? Видається, без чорної магії не обійшлося, еге ж? Але як це пов’язано з простою історією про тютюн і свічки? — отець Бравн задумався й закурив.
— Мій друже, — похмуро сказав Фламбо, — краще будьте обережнішим зі мною й пам’ятайте, що зовсім недавно я був злочинцем. Велика перевага в тому, що завжди всю історію я моделював самостійно і якомога швидше здійснював її. Я — француз і надто нетерплячий для того, щоб бути детективом. Усе своє життя, чи це добре чи ні, я діяв відразу. Я призначав дуель на наступний ранок, я завжди негайно сплачував рахунки, я ніколи не зволікав з візитом до дантиста.
Файка випала з рота отця Бравна й розбилася на три частини. Він стояв і лупав очима, як ідіот.
— Господи! Ну я й стара ріпа! — повторював він. — Господи! Ну й стара ріпа!
І він розсміявся, похитуючи головою.
— Дантист! — повторив він. — Шість годин духовної прірви, а все тому, що я не згадав про дантиста! Як усе просто, яка чудова й мирна думка! Друзі, цієї ночі ми були в пеклі, та зараз прокинулося сонце, співають птахи й згадка про дантиста розраджує цей світ.
— Я ось зараз докопаюся до суті! — закричав Фламбо, кидаючись уперед. — Навіть якщо мені доведеться застосувати тортури інквізиції!
Отець Бравн придушив у собі бажання потанцювати довкола сонячної галявинки й жалісно, ніби дитина, закричав: