Дім чомусь зачаровує кожного, хто його минає; біля нього відчуваєш, що в цьому місці щось сталося. Так воно і є, і саме про це я хотів би розповісти. Це історія про дивні події, котрі справді відбулися на Трійцю тисяча вісімсот якогось-там року.
Кожен, хто проходив повз будинок у четвер перед Трійцею о пів на п’яту, міг побачити, що вхідні двері відчинилися і, покурюючи велику люльку, вийшов отець Бравн, служитель малої церковці святого Мунґо, у товаристві свого височезного французького друга на ім’я Фламбо, котрий курив маленьку цигарку. Ці особи можуть зацікавити читача або й ні; правдою залишається те, що вони були не єдиними цікавинками, котрі можна було побачити, відчинивши двері біло-салатового будинку. От ми й почнемо з особливостей цього будинку, не лише для того, щоб читач міг зрозуміти цю трагічну розповідь, але й уявив, що було видно крізь прочинені двері.
Цілий будинок побудований у вигляді перевернутої літери «Т» з дуже довгою перекладиною й дуже короткою ніжкою. Перекладиною був фасад будинку, котрий стояв уздовж дороги, з вхідними дверима посередині; будинок був двоповерховий, і там були майже всі важливі кімнати. Позаду будинку, на рівні вхіднихдверей, містилася одноповерхова добудова, ніжка цієї літери «Т», дві подовгасті кімнати, одна за одною. У першій, котра називалася кабінетом, знаменитий містер Квінтон писав свої орієнтальні поеми й романси. У віддаленій кімнаті розташована оранжерея, переповнена тропічними цвітіннями унікальної та зловісної краси; і в такі сонячні пополудні, як оцей, вона була освітлена прекрасним сонячним промінням. Коли великі двері були відчинені, то у перехожого дослівно перехоплювало подих, коли він бачив багаті апартаменти, котрі справді були схожі на сцену з чарівної казки: пурпурові хмари й золоті сонця, і багряні зірки були яскраві, і ще прозорі, і ніби віддалені.
Поет Леонард Квінтон особисто й надзвичайно дбайливо аранжував усі ці ефекти — навряд чи колись він настільки досконало виразив себе в своїх поемах. Тому що був чоловіком, корий впивається кольором і купається в ньому, котрий потурає своєму замилуванню кольором, забуваючи про форму, навіть досконалу. А це тому, що його геній цілком занурився в східне мистецтво й образність; ці дивовижні килими або сліпучі вишивки всіх можливих кольорів ніби втягували його в щасливий хаос, де немає повчань і умовностей. У нього вистачило уяви й винахідливости, щоби з допомогою бунту сильних і навіть жорстоких кольорів зобразити епопеї й любовні поеми, чого не можна сказати про цілість його творчих успіхів. З допомогою кольорів він передавав розповіді про тропічні небеса, котрі палахкотіли золотом або кривавою міддю, про східних героїв, котрі в багатоярусних тюрбанах їздять верхи на пурпурових або благородно-зелених слонах, про велетенські коштовності, що їх не могли перевезти сотні негрів і котрі палали стародавнім і різнобарвним полум’ям.
Коротше кажучи (якщо дивитися на справу з погляду здорового глузду), він оспівував східні небеса, котрі страшніші, ніж найбільше західне пекло, східних монархів, котрі видалися б нам маніяками, і східні коштовності, котрих ювелір з Бонд-стріт (якби до його магазину дійшла сотня вимучених негрів), можливо, не оцінив би як справжні. При всій своїй хворобливості Квінтон був генієм, хоча його хворобливість більше зауважувалася в житті, ніж у його роботах. Він мав слабку й уїдливу вдачу, і його здоров’я страждало від орієнтальних експериментів з опіумом. Його дружині, красивій, роботящій і, як це буває, перевтомленій, не надто подобалося це захоплення опіумом, та ще більше її не влаштовувала присутність у домі індуського відлюдника в біло-жовтому одязі, котрого її чоловік наполегливо не відпускав упродовж місяців, вбачаючи в ньому Віргілія, що провадить його душу прірвами й висотами Сходу.
Ось із цього поетичного родинного осідку і вийшли отець Бравн та його приятель, і, судячи з виразу їхніх облич, вони вийшли звідти з полегшенням. Фламбо знав Квінтона ще із студентських часів у Парижі, і у вихідні вони відновили давнє знайомство. Та навіть тепер, коли Фламбо був більш відповідальний і досвідчений, ніж у часи бурхливої юности, він не надто добре ладнав з поетом. Задуха від опіуму й написання коротких еротичних віршів на пергаменті не було тим шляхом, котрим, на його думку, джентльмени потрапляють до пекла. Коли двоє чоловіків затримались трохи на порозі перш ніж піти в сад, голосно відчинилася хвіртка й на подвір’я жваво увійшов молодий чоловік у капелюсі, що з’їхав йому на потилицю. Він виглядав на доволі безпутнього молодика у червоній краватці, котра настільки зсунулася набакир, ніби він спав, не роздягаючись, і щойно отримав прочухана.