Князь уважно зиркнув на Фламбо, та зрозумів, що в його відповіді не було нічого особистого, і також засміявся. Потім запропонував усім сісти й сказав задумано:
— Приємна місцина. Та тільки, побоююсь, тут нема що робити. Хоча риболовля тут нівроку.
У священика, котрий напружено і з дитячою серйозністю вдивлявся в князя, з’явилося химерне невизначене відчуття. Він дивився на сиве, охайно закручене волосся, жовтаве обличчя, худорляву і ніби піжонську статуру. Все це не було неприродним, але вчувалася тінь гри, так як це буває в актора, котрий стоїть в освітленні рампи. Якесь невимовне зацікавлення викликало ще дещо, а саме структура обличчя. Отець Бравн ніяк не міг згадати, чи він вже колись бачив цього чоловіка. Він виглядав, як старий і добрий приятель, але перевдягнений в інший одяг. Потім священик раптом згадав про дзеркала і ствердив, що оце дивне відчуття — це лише психологічний ефект помноження людських масок.
Князь Сарадін з надзвичайною радістю й тактом розподілив свою увагу між запрошеними. Коли дізнався, що детектив намагається вести здоровий спосіб життя і хоче з користю провести свою відпустку, то провів Фламбо на човні вниз рікою й показав найращі рибні місця, потім повернувся у власному човні і вже через двадцять хвилин приєднався до отця Бравна і з такою ж увічливістю занурився у філософські зацікавлення священика. Видавалося, що він однаково знається і на риболовлі, і на книжках, щоправда, не надто повчального змісту; він послуговувався п’ятьма чи шістьма мовами, щоправда, головним чином у жаргонному варіянті. Очевидно, жив у різних містах і серед найбільш строкатих прошарків населення, тому що в його веселих розповідях були присутні гральні клуби й курці опіуму, австралійські лісові розбійники або італійські бандити. Отець Бравн знав, що знаменитий у минулому князь Сарадін провів останні роки в постійних подорожах, та навіть не здогадувався, що ці подорожі були такі веселі, а їх репутація настільки сумнівна.
Отець Бравн помітив, що при всіх чеснотах князя як людини, котра постійно обертається у вищих колах суспільства, йому був притаманний дух неспокою і навіть ненадійности. Його обличчя було благородне, та в очах помітна нестримність; у нього був малий нервовий тік, як у людини, котра зловживає алкоголем або наркотиками, зрештою, чи він хотів цього чи ні, кермування домашніми справами належало не до нього. Всім займалися двоє старших слуг, а особливо дворецький, на котрому й тримався весь дім. Містер Поль був навіть не дворецьким, а радше економом, або камергером; обідав окремо, але майже з також ж пишністю, як і його господар; у всіх слуг він викликав почуття страху; і він, хоча й задля годиться, радився з князем, та робив це строго й стримано, так ніби був повіреним у справах, а не слугою. У порівнянні з ним похмура домогосподарка виглядала тінню. І справді, вона зовсім принишкла і отець Бравн більше не чув її вулканічного шепотіння, котре привідкрило таємницю про те, як молодший брат шантажував старшого. Священик уже не знав, чи вірити в те, що відсутній капітан насправді знекровив майно князя. Та в князеві було щось потайне й ненадійне, і вся ця розповідь видавалася геть невірогідною.
Коли вони врешті повернулися в довгу кімнату з вікнами й дзеркалами, жовтий вечір уже ліг на воду й гнучкі верби; десь закричав птах, ніби ельф відбивав ритм на малому барабані. І знову якесь відчуття про сумну й недобру зачаровану країну заполонило розум священика, наче сіра хмара.
— Сподіваюся, Фламбо повернеться, — пробурмотів він.
— Ви вірите в долю? — раптом запитав неспокійний князь Сарадін.
— Ні, — відповів гість, — я вірю в Судний день.
Князь відвернувся від вікна й пильно подивився на священика, а сонце, котре вже заходило, залишило тінь на його обличчі.
— Що ви маєте на увазі? — запитав він.
— Я маю на увазі те, що ми стоїмо не з того боку лаштунків, — відповів отець Бравн. — Нам видається, що справи, котрі тут відбуваються, нічого не означають, та вони мають своє значення деинде. Там на справжнього кривдника чекає відплата. А тут вона часто-густо випадає на долю не того, кого потрібно.
У князя вихопився якийсь дивний звук, подібний на тваринний; а очі блищали якось незвично на насупленому обличчі. І в цю мить у священика з’явилася нова й прониклива думка, подібна на безшумний вибух. Невже шик і неспокій, котрі так дивно поєднувалися в князеві, мали інше пояснення? Чи князь при здоровому глузді? А він все повторював: «Не того, кого потрібно, не того, кого потрібно». І це якось не пасувало до його поведінки світського лева.