У настоятеля, його брата, також було жовте волосся і вроджена елегантність, однак він одягнув своє чорне вбрання, застебнувшись на всі можливі ґудзики, а його обличчя було чисто поголене, доглянуте, але знервоване. Він скидався на особу, котра живе лише своєю релігією; та були такі, хто пошіптував (а особливо коваль-пресвітеріянець), що готичну архітектуру Боен полюбляє більше, аніж Бога. Вештається, наче примара, по церквах, тому що таким чином заспокоює свою хворобливу спрагу за прекрасним, так само як його брат-гультяй заспокоює цю спрагу з допомогою жінок і вина. Звинувачення ці були доволі сумнівні, а от побожність цього чоловіка була незаперечною. Цілком можливо, що звинувачували його здебільшого через те, що люди не могли збагнути його замилування самотою та молитвою й того, що часто його бачили навколішки, не завжди біля вівтаря, а й в інших місцях, наприклад, у крипті, галереї або дзвіниці.
А зараз він якраз прямував до церкви через подвір’я кузні, але зупинився і спохмурнів, коли побачив, куди дивляться запалі очі його брата. Думка про те, що він глянув на церкву, навіть не прийшла би настоятелю в голову. Залишався магазинчик коваля, і хоча той був пуританином і не належав до його парафіян, Вільфред Боен чував різні скандальні історії про його красиву дружину. Він підозріло поглянув за сарай, чи там, бува, нікого немає, а полковник устав і засміявся, перш ніж почати розмову.
— Доброго ранку, Вільфреде, — сказав він. — Як і належить доброму землевласнику, я вдень і вночі наглядаю за своїми людьми. От зараз іду відвідати коваля.
Вільфред оглянувся довкола й сказав:
— Коваля немає. Він у Грінфорді.
— Я знаю, — тихо реготнув полковник, — саме тому я й прийшов сюди.
— Нормане, — сказав священик, втупившись у каміння на дорозі, — а ти грому не боїшся?
— Що ти маєш на увазі? — запитав полковник. — Метеорологія — твоє нове хобі?
— Я маю на увазі, — сказав Вільфред, не піднімаючи погляду, — чи ти колись думав, що Бог може ударити тебе громом посеред вулиці?
— Перепрошую, перепрошую, — сказав полковник, — бачу, твоє нове хобі — фольклор.
— А твоє — блюзнірство, — заперечив священик, котрого ця розмова зачепила за живе. — Якщо ти не боїшся Бога, хоча б людей побійся.
Старший брат ввічливо підняв брови.
— Побоятися людей? — перепитав він.
— Барнс — найбільший і найсильніший чоловік в радіусі сорока миль, — серйозно сказав священик. — Я знаю, що ти не боягуз і не слабак, та він може легко перекинути тебе через огорожу.
В цих словах була правда, і лінії біля рота й ніздрів полковника потемнішали й поглибилися. В цей момент він стояв з похмурою посмішкою на обличчі. Та до нього відразу ж повернувся його постійний добрий настрій, і він засміявся, показуючи два ікла, як собака, з-під жовтих вусів.
— У такому випадку, мій дорогий Вільфреде, — безтурботно промовив він, — це досить мудро, що останній з чоловіків роду Боенів вийшов на люди частково озброєний.
Він зняв свого незвичного зеленого капелюха, усередині котрого була сталь. Вільфред визначив, що це шолом — чи японський, чи китайський, трофей з їхньої родинної вітальні.
— Перше, що потрапило під руку, — недбало пояснив брат, — так воно є: перший-ліпший капелюх, перша-ліпша жінка…
— Коваль зараз далеко, в Грінфорді, — тихо сказав Вільфред, — та може повернутися в будь-яку мить.
І, похиливши голову, він попрямував до церкви, перехрестившись дорогою, так ніби виганяючи нечистого духа. Йому хотілося якнайшвидше забути про грубість в холодних сутінках готичного храму, та цього ранку він був приречений на те, щоб відкласти свої молитовні практики, тому що його постійно затримували якісь дрібні несподіванки. Тільки-но він увійшов до церкви, котра в цю пору завжди була порожня, як відразу помітив, що хтось поспіхом піднявся з колін і прямує до нього. Коли настоятель придивився, то зрозумів, що це ще одна несподіванка. Цей ранковий молільник був не хто інший як сільський ідіот, небіж коваля, один із тих, кому немає що робити ані в церкві, ані деинде. Його завжди кликали Джо-дурник, і іншого імени у нього не було. Це був чорнявий сильний і сутулий парубок з темним і прямим волоссям, з вічно роззявленим ротом. Коли він пройшов повз священика, то з його дурнуватого виразу обличчя не можна було зрозуміти, що він тут робив і про що думав. Він ніколи раніше не приходив сюди молитися. Що за молитви могли бути у нього сьогодні? Безсумнівно, це якісь незвичайні молитви.