Вільфред Боен нерухомо стояв і дивився, як ідіот вийшов на сонячне світло, і потім на те, як його розпусний брат насмішкувато-дружньо вітався з ним. І, врешті, на те, як полковник почав кидати мідяки в роззявлений рот Джо і, здається, справді хотів улучити.
Цю яскраву й потворну картину людської дурости й жорстокости Вільфред Боен змінив на молитву про очищення душі й оновлення думок. Він сів на лавці в галереї, згодом підійшов до свого улюбленого вітража, котрий його завжди умиротворяв. На вітражі був зображений ангел, котрий ніс лілії. Поступово чоловік перестав думати про божевільного, з його блідим обличчям і роззявленим ротом, як у риби. Перестав думати й про розпусного брата, котрий зі своєю жахливою хіттю метався, ніби лев, загнаний у клітку. Він все глибше й глибше вдивлявся в ці холодні й солодкі кольори, срібні квіти й сапфірну блакить.
Через пів години в цьому місці його знайшов Ґіббс, сільський швець, котрого поспішно послали за священиком. Боен швидко піднявся з колін, бо знав, що Ґіббс ніколи не прийшов би сюди, якби не сталося щось справді важливе. Як і в багатьох селах, швець був атеїстом, і його поява в церкві була настільки ж екстраординарною подією, як і поява Джодурника. Це був ранок богословських загадок.
— У чому справа? — доволі холодно запитав Вільфред Боен і стривожено протягнув тремтячу руку до капелюха.
Безбожник відповів на диво ввічливо, навіть з якоюсь сухуватою симпатією.
— Вибачте мені, сер, — сказав він хрипко й майже пошепки, — та ми подумали, що ви повинні знати про це. Я боюся, що трапилося щось жахливе, сер. Боюся, ваш брат…
Вільфред стиснув кулаки:
— Що він знову накоїв? — вигукнув він у нервах.
— Розумієте, сер, — покашлюючи, сказав швець, — та ні, він нічого не накоїв і вже ніколи не накоїть. Взагалі-то він помер. Буде краще, як ви підете туди, сер.
Настоятель попрямував за шевцем. Вони спустилися короткими звивистими сходами й вийшли на пагорбок над вулицею. Боену вистачило одного погляду, щоб зрозуміти всю трагедію. На подвір’ї кузні було п’ять чи шість чоловіків, переважно в чорному, та один інспектор у мундирі. Серед них — лікар, пресвітеріянський пастор і священик з римо-католицької церкви, до котрої належала дружина коваля. Останній щось швидко й упівголоса говорив їй, а вона, пишна жінка з золотисто-рудим волоссям, гірко ридала на лавці. Між цими двома групами біля купи молотків лежав ниць чоловік у вечірньому одязі. Навіть здалеку Вільфред міг розрізнити кожну деталь у його одязі, а також родинний перстень Боенів на руці, та череп мертвого був повністю розтрощений і нагадував чорну й криваву зірку.
Вільфред Боен миттю побіг униз на подвір’я. Їхній сімейний лікар привітався зі священиком, та той навіть не звернув на це уваги. Заїкаючись, ледве промовив:
— Мій брат мертвий. Що тут сталося? Що ж це за жахлива загадка?
Запанувала тиша, і відізвався лише швець, найбільш відвертий чоловік з-посеред присутніх:
— Жахливо — це воно так. Але ніякої загадки тут немає.
— Тобто як? — запитав Вільфред і раптом зблід.
— Все досить зрозуміло, — відповів Ґіббс. — На сорок миль в околиці є лише один чоловік, котрий може пристукнути людину з такою силою, а чому він це зробив — також цілком ясно.
— Ми ще не можемо нічого стверджувати, — втрутився доктор, високий і нервозний чоловік з чорною борідкою. — Та я можу компетентно підтвердити те, що сказав містер Ґіббс про природу удару. Сер, це неймовірний удар. Містер Ґіббс каже, що є лише один чоловік, котрий на таке здатен. Я особисто вважаю, що на такий удар ніхто не здатен.
Священик затремтів усім тілом, ніби його переповнював забобонний страх.
— Я не зовсім вас розумію, — сказав він.
— Містере Боен, — вже тихіше промовив доктор, — вибачте мені цю літературну метафору. Можливо, так не пасує говорити, та череп вашого брата розколовся, як шкаралуща яйця. А часточки кісток врізалися в тіло і в землю, ніби уламки кулі в багнюку. Це удар велетня.
Він на хвилину замовк, похмуро глянув крізь окуляри й додав:
— Та в цьому є одна перевага — удар звільняє більшість людей від підозри. Якщо в цьому звинуватити вас або мене, або будь-кого іншого з пересічних людей цієї місцевости, то це те саме, якби ствердити, що немовля змогло вкрасти колону Нельсона.
— А я що казав, — притакнув швець. — Є лише один чоловік, котрий здатний на такий удар, от він це й зробив. А де Симеон Барнс, коваль?